Юрій Корнійович Смолич - Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

одержував чарку горілки, пиріг і полтиник грішми. Жартуючи, батько казав, що поліція коштує один карбованець чотирнадцять копійок на рік.

Квартальний гучно подзвонив і, коли двері розчинилися, закричав, стоячи на порозі:

— Предлагаю выставить в окнах святые иконы спасителя, божьей матери, а равно Николы-чудотворца!. Оно, конешно, погром сюды не дойдьоть, потому как в казенной усадьбе не предвидится нахождение иудеев и обратно ж от пожару местность защищена гимназическим парком, состоящим из деревьев, однако же во избежание непредвиденных случаев иконы обязательно выставлять всем, которые православные!..

Юра був дуже здивований, що він зразу ж пішов, не діставши ні чарки, ні пиріжка, ні полтиника. Мама з куховаркою Теклею заметушилися по кімнатах, зриваючи ікони з кутків. Це було страшно весело, і Юра з братом охоче кинулися допомагати. Вони хапали зняті з цвяхів ікони і з радісним іржанням тягнули їх до вікон. Там сестра розставляла їх, а Текля запалювала страсні свічечки. Юра вибив скло в рамі богоматері, а дерев'яного Миколу-чудотворця в запалі бійки вони з братом розкололи надвоє.

Крізь вікно було видно, як квартальний обійшов інші будинки в гімназичному дворі і зник за рогом гімназії, в напрямі до дому директора. Щойно в рожевому смерку розтанула його опецькувата постать, — в сінях знову задеренчав дзвоник. Але на цей раз він дзвонив ледве чутно — коротко і несміливо. Сестра кинулася відчиняти. За порогом, посіпуючи довжелезну рожеву бороду, стояв дід і тримав за ручку маленьку дівчинку.

— Дід Мороз! — спинилися Юра з братом ошелешені.

Але то був не веселий різдвяний дід Мороз: рясні сльози стікали в дідуся з очей і губилися в хащах його рожевої бороди.

— Діти… — сказав дідусь, тремтячи й озираючися, — будьте такі добрі, покличте вашу мамашу…

Але мама якраз вийшла сама, відчувши в передпокої замішання. Дідусь просто через поріг повалився перед нею на коліна.

— Врятуйте… — заплакав він, — врятуйте життя цій неповинній дівчинці! Я прошу вас, сховайте її, а я піду…

Дівчинка всміхнулася і ніяково сховалася за закляклого в земному поклоні дідуся. Мама скрикнула, нахилилася і схопила діда за плечі. Але їй несила була його підняти, і вона сама впала навколішки перед ним, заливаючись сльозами:

— Встаньте… встаньте… прошу вас… що ви… благаю…

Юра, Олег і Маруся заревли вголос. Дівчинка непорозуміло поглянула на них і заплакала й собі. Дід звів лице догори, і тепер, коли його освітлювала лампа, було видно, що його борода зовсім і не рожева, а просто біла, зовсім біла. То тільки заграва пожеж пофарбувала її в рожеве.

Діда з дівчинкою мама одвела до задньої кімнати, вікна якої виходили до саду. Матір Фірочки та Фіроччиного батька щойно зарізали погромщики.

— Загасіть світло! — раптом закричала Текля від вікна. — Дивіться! Вони біжать сюди!

Мама загасила лампу, і всі підбігли до вікна.

Над гущавиною великого гімназичного саду стояло сіро-брунатне небо з ніжними рожевими розводами. Розводи драгліли, мов піна од вітру, і жовтогарячі спалахи раз у раз проглинали їх. Інколи то тут, то там з-за дерев вибухав огнистий сніп іскор, і розсипався ту ж мить, немов феєрверк «шотландський буряк». Тоді й сніг на землі робився на мить не рожевий, а ясно-жовтий, майже білий. Між дерев, од стовбура до стовбура перебігаючи, маячили якісь темні, але зовсім виразні й чіткі людські силуети. Потроху вони посувалися ближче й ближче до дому…

— Пресвята богородице, хорони нас! — стара Текля хрестилася дрібно і поквапно, а мама стояла біля неї, бліда й безмовна. Дідусь тулив до грудей Фірочку і безкровними вустами шепотів молитви.

Але то були не погромники. То інші євреї бігли з міста ховатися сюди, до казенного подвір'я гімназії. За хвилину несміливі, але тривожні й благальні дзвінки вже чулися з передпокою, їм відчиняла сама мама, і люди падали їй до ніг, простягали немовлят, рвали на собі волосся. Мама тремтіла, мов у лихоманці, і плакала ревно. За півгодини в задній кімнаті три десятки старих і малих тулилися одне до одного й тислися в невеличкій дитячій спальні.

Дзвоник задеренчав ще, але на цей раз з усієї сили — довго і голосно.

— Тату!.. Корнелій! — з радісними криками всі кинулися до дверей.

Але просто з порога батько гнівно закричав і затупотів ногами:

— Це що таке? Чому ікони на вікнах? Ганьба!

— Корнелій Іванович! — сміючись і плачучи, мама кинулася батькові на шию. — Корнелій Іванович… зразу так… квартальний налякав… але тепер… Інакше не можна… розумієш… там у нас… в дитячій кімнаті, вони прибігли… я не могла…

Батько відразу затих і навіть пальця притулив до вуст. Руда борода настовбурчилася, очі з-під крислатих брів дивилися поверх чорних окулярів в тоненькій золотій оправі — короткозорі й розгублені. Він звівся навшпиньки і, високо задираючи ноги, тихо-тихо поцибав до дверей. Натиснувши стиха ручку, він крізь вузеньку щілинку заглянув досередини. Там, у дитячій, не світилося, але відблиски заграв кидали крізь вікно широку смугу червонуватого світла, і вона падала на підлогу великим і довгим чотирикутником, розсіченим на шість яскравих червоних квадратів. І в цьому червонуватому півсмерку ворушилися і вовтузилися темні тіні і бліді лиця перехованців.

— Остолопи! — прошепотів батько так, що завібрували шибки. — Чому віконниць не позакривали? Знадвору їх можна побачити! Де мої кулі? — загримів він до мами. — Ти завжди заховаєш їх кудись на шафу чи під рояль!

Він сердито гримнув дверима і зник у себе в кабінеті. Там він вхопив папір і олівець і сів рішати задачі. Це означало, що батько був дуже знервований. Єдина розрада, яка могла сяк-так врівноважити батькові зіпсутий і нервовий настрій, то було рішення алгебраїчних задач. Батько складав алгебраїчний підручник. Коли він сідав до задач, всі повинні були ходити навшпиньках.

Віконниці були закриті скрізь. Люди в дитячій тихо схлипували і ковтали зітхання. Навіть немовлята — а їх було там кілька — лежали тихі і