Володимир Набоков - Лоліта

Тримаючи в однiй руцi спотворений плiд, що аж нiяк не був їй на завадi, Лолiта стала хутко й бурно гортати журнал, шукаючи картинку, яку хотiла показати Гумбертовi. Нарештi знайшла. Удаваючи зацiкавлення, я так близько притулив до неї голову, що її волосся торкнулось моєї скронi й оголена її рука мимохiдь зачепила мою щоку, коли вона зап'ястком витерла губи. Через iмлисте мереживо, крiзь яке я дивився на зображений в журналi знiмок, я не одразу реагував на нього, i її колiнця нетерпляче потерли одне одного й зiтнулись. Знiмок проступив крiзь iмлу: вiдомий маляр-сюрреалiст навзнак на пляжi, а поряд iз ним теж навзнак, гiпсовий злiпок з Венери Мiлоської, напiвприхований пiском. Напис промовляв: Найдивовижнiше за тиждень фото. Я миттєво вiдняв у неї гидкий журнал. Наступної митi, роблячи вигляд, нiби прагне ним знов оволодiти, вона вся навалилась на мене. Впiймав її за худорляву п'ясть. Журнал злинув на пiдлогу, немов полохлива курка. Лолiта викрутилась, вiдсахнулася й опинилась у кiнцi канапи правобiч од мене. За тим, цiлком запросто, зухвала дитина простягла ноги через мої колiна.

На цей час я вже був у станi збудження, що межує з божевiллям. Як i ранiш сидячи на канапi, я знайшов спосiб за допомогою цiлої серiї над-обережних рухiв, пiдiгнати мою замасковану хiть до її наївних нiг. Було нелегко вiдтягти увагу дiвчинки, поки я ладнався як слiд. Швидко говорячи, вiдстаючи вiд власного дихання, здоганяючи його, вигадуючи раптовий зубний бiль, щоб пояснити перерву в белькотаннi — й нестомно фiксуючи внутрiшнiм оком манiяка свою далеку вогняну цiль, я крадькома посилив те чарiвне тертя, яке нищило в iлюзорному, якщо не в матерiальному, сенсi фiзично непереборну, але психологiчно вельми нестiйку перепону (тканину пiжами й полу халата) мiж вагою двох засмаглих нiг, якi налягли впоперек нижньої частини мого тiла, та прихованою пухлиною непозiрної пристрастi. Серед мого белькотання я випадково надибав щось механiчно прийнятне для повторення: я став декламувати, злегка їх кривлячи, слова з глупої пiсеньки, що була модною того року — о Кармен, Карменситонько, лиш згадай там... i гiтари, i бари, i фари, тратам — автоматична дурня, вiдновленням i спотворенням якої — тобто особливими вабами кривомови — я причарував мою Кармен i весь час смертельно трусився, що будь-яке стихiйне лихо завадить менi, раптом забере з мене золотий тягар, на вiдчуваннi якого зосередилось усе моє єство, i цей острах змушував мене кружляти спочатку надто поспiшно, що не сприяло поступовi свiдомої насолоди. Фанфари i бари, тарабари i бари поступово переймалися нею: її голосок пiдхоплював i виправляв покручений мною мотив. Вона була музикальною, вона була сповнена яблучної солоднечi. Її ноги, простягнутi через моє живе лоно, злегка ковзали; я гладив їх. Так напiвлежала вона, розвалившись у правому вiд мене кутi дивана, школярка в коротких бiлих шкарпетках, поглинаюча свiй вiкопомний плiд, спiваюча крiзь його сiк, пускаюча туфлю, потираюча п'ятку в сповзаючiй з щиколотку шкарпетцi об купу старих журналiв, нагромаджених лiвобiч од мене на канапi — i кожний її рух, кожне ковзання i коливання допомагали менi ховати й удосконалювати таємну дотичну взаємодiю — мiж чудом i чудовиськом, мiж моїм буремним звiром i красою цього крихкого тiла в цiй дiвочiй ситцевiй сукенцi.

Пiд побiжними кiнчиками пальцiв я вiдчував волоски легенько настовбурченi вздовж її голiнок. Я втрачав себе в їдкому але здоровому спекоттi, котре як лiтнє марево сповивало Доллiньку Гейз. Ах, хай залишиться вона так, хай навiки залишиться... Та от, вона потягнулась, щоб жбурнути серцевину винищеного яблука в камiн, причому її молода вага, її безстиднi безвиннi стегна та пухкий задок, злегка змiстились в напрямку мого напруженого, повного муки, працюючого нишком лона, й раптово мої чуття зазнали змiни. Я перейшов у певну площину буття, де нiщо не мало значення, крiм вiдвару щастя, скипаючого всерединi мого тiла. Те, що почалося з насолодного розтягу моїх потаємних коренiв, стало гарячим свербiнням, яке тепер дiйшло стану досконалої надiйностi й безпеки — стану, не iснуючого в будь-яких iнших галузях життя. Встановлена глибока, пекуча насолода вже була на путi до останньої судоми, отже можна було сповiльнити ходу, щоб утривалити блаженство. Реальнiсть Лолiти було благополучно скасовано.

Зумовлене сонце пульсувало в пiдставних тополях. Ми з нею були самi, мов у чудовному вимислi. Я зорив її рожеву, в золотавiй iмлi, її, iснуючу тiльки за димкою пiдвладного менi щастя, вiдчуваючу його й чужу йому, й сонце мiнилось в неї на вустах, i вуста її все ще, вочевидь, складали слова про "гаманцеву Кармен", якi вже не сягали моєї свiдомостi. Тепер усе було готово. Нерви насолоди були оголенi. Корпускули Крауза вступали в фазу шаленства. Найменшого натиску досить було б, щоб зiрвалась райська буря. Я вже не був Гумберт Густопсовий, сумноокий дог, котрий охопив чобiт, який зараз вiдштовхне його. Я був вище кумедних невдач, я був недосяжний для кари. В саморобному своєму сералi я був дужим, сяючим турком, умисно, повiльно, з ясним розумiнням свободи, який вiдкладає ту мить, коли вiн зволить оволодiти наймолодшою, найкрихкiшою зi своїх рабинь. Виснучи над краєм цiєї сластолюбної хланi (вельми майстерний стан фiзiологiчної рiвноваги, який можна порiвняти з деякими технiчними кунштами в лiтературi й музицi), я все повторював за Лолiтою безладнi, безтямнi слова — Кармен, карбон, кармiн, камiн, амiнь, — як той, хто промовляє й смiється ввi снi, а втiм моя щаслива рука кралась угору по її сонячнiй нозi до межi дозволеної тiнню чемностi. Переддень вона з розмаху влетiла в велику незграбну скриню, що була в передпокої й тепер я казав задихано: "Поглянь, поглянь, що ти наробила, ах поглянь!" — адже, ясна рiч, був жовтавий синець на її звабнiй нiмфетовiй ляжцi, що її моя волохата лапа масувала й поволi охоплювала — позаяк панталончики в неї були взiрця вкрай зачаткового, нiщо, здавалось, не могло перешкодити моєму м'язистому великому пальцю дiстатись гарячого виярка її пахвини — як-от бува лоскочеш i пестиш реготливе пискля — ось так i тiльки так, i у вiдповiдь iз нагло верескливою ноткою в голосi вона вигукнула: "Ах, пусте!", й стала кандзюбитись i звиватися, й закинула голову, й прикусила волого лиснiючу нижню губу, напiводгорнувшись вiд мене, й мої стогнучi вуста, панове присяжнi, майже торкнулись її голої шиї, в той час як я розчавлював об її лiву сiдницю останнiй подрог найтривалiшого екстазу, що його коли-небудь