В. М. Куц - Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.

України, відповідно до яких незалежно від того, за якою кількістю статей Особливої частини КК України кваліфікуються діяння суб’єкта, остаточне покарання за них визначається в межах, установлених санкцією статті (частини статті), що передбачає більш суворе покарання (виняток становлять лише випадки, коли хоча б один зі злочинів, що входить до сукупності, є умисним тяжким або особливо тяжким).

Другий аспект розглядуваної проблеми полягає в тому, що деякі фахівці вбачають у конструкції складів злочину, в основу кваліфікуючих ознак яких покладено факт попереднього вчинення злочину тією самою особою (тобто повторність чи рецидив), порушення закріпленого у ст. 61 Конституції України і відтвореного у ч. 3 ст. 2 КК України принципу «nоn bis in idem», оскільки, на їхню думку, таке конструювання складів злочину фактично призводить до повторного притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення одного й того самого злочину.

Проте є прихильники й іншої позиції, згідно з якою зазначений принцип (неприпустимість подвійної відповідальності за одне й те саме діяння) жодним чином не порушується ні тоді, коли повторність або рецидив фігурують як кваліфікуючі ознаки складу злочину (ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 201,

ч. 2 ст. 368 КК України), ні тоді, коли ці самі обставини визнаються такими, що обтяжують покарання (п. 1 ч. 1 ст. 67 КК України), бо закон тим самим лише враховує посилену суспільну небезпечність особистості винного і надає їй значення або обставини, що обтяжує кримінальну відповідальність (кваліфікуючої ознаки), або такої, що впливає на посилення покарання. Саме такий висновок постає з положень ч. 4 ст. 67 КК України, де сформульовано правило: «якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує». Таким чином, закон забороняє можливість подвійного врахування одних і тих самих обставин і тим самим виключає можливість порушення принципу «non bis in idem».

Крім того, скасування повторності, не пов’язаної із засудженням, може призвести до того, що особі, яку засуджують вперше за кілька тотожних злочинів, буде призначено таке саме покарання, як і особі, яку засуджують лише за один злочин. Тобто інші злочини можуть лишитися безкарними. Проте скасування рецидиву і повторності, пов’язаної із засудженням (як кваліфікуючих ознак злочину або як обставин, що обтяжують покарання), поставить у нерівне становище осіб, які вперше вчинили злочин, і осіб, які вже були піддані покаранню, а це суперечить як принципу індивідуалізації покарання, так і такій його меті, як попередження нових злочинів.

1.3. Місце кримінальної відповідальності в механізмі протидії кримінальним правопорушенням
1.3.1. Загальна характеристика механізму протидії кримінальним правопорушенням (загально-соціальна та спеціальна протидія)

Об’єктивний характер існування проявів злочинності та інших кримінальних правопорушень упродовж усієї історії людства, постійне вдосконалення кримінальних практик і розширення їх географії до трансконтинентальних масштабів зумовлює потребу в функціонуванні широкомасштабного, складного механізму протидії їм.

Протидія злочинності – це складне соціально-правове явище та поняття про нього, в якому відображено теорію і практику специфічної державно-управлінської діяльності та приватних ініціатив, спрямованих на перешкоджання вчиненню злочинів, усунення їх причин і умов, переривання розпочатої злочинної діяльності чи злочинного діяння на різних стадіях їхнього здійснення, притягнення суб’єктів їх вчинення до кримінальної відповідальності і застосування до них засобів кримінально-правового характеру.

Протидія злочинним проявам відбувається за двома напрямами: загально-соціальним та спеціально-кримінологічним. Тобто існує загальна та спеціальна протидія злочинності, а також відповідні їм відносно самостійні механізми їх здійснення.

Загальна протидія злочинності – це ефективне функціонування всіх інститутів суспільства та держави, які формують раціональну систему впливу на фактори злочинності, в результаті чого мінімізується кількість злочинних проявів. Раціональне, правомірне функціонування державних та громадських інституцій у масштабах усієї держави чи на регіональному рівні, безпосередньо не маючи на меті протидію злочинності, а забезпечуючи нормальну життєдіяльність суспільства, тим самим об’єктивно протидіє злочинності.

Суб’єктами загальної протидії злочинності є всі соціальні та державно-правові інституції суспільства.

У механізмі загальної протидії злочинності особливого значення набуває вплив на соціопатичних особистостей як носіїв злочинної субкультури, потенційно готових до вчинення злочинних діянь за будь-яких умов і будь-якого рівня суспільного життя. Провідний український кримінолог академік О.М. Костенко зазначає, що соціопатична особистість характеризується наявністю в її свідомості комплексу сваволі та ілюзій, що є причиною злочинної поведінки. Усунути цю причину можна, формуючи в особи стан узгодженості волі й свідомості із законами природи. Такий стан називається соціальною культурою людини, а носії такої культури – соціономічними особистостями. Вони є антиподами соціопатичних особистостей, схильних до злочинних вчинків.

Спеціальна протидія злочинності (точніше – її прояви) – це сукупність кримінально-правових, кримінально-процесуальних, оперативно-розшукових, криміналістичних та кримінологічних засобів, які забезпечують безпосередній правовий та кримінологічний вплив на реальні й потенційні злочинні прояви.

Суб’єктами такої протидії є не всі соціальні та державно-правові інституції і навіть не всі правоохоронні органи, а лише спеціально уповноважена їх частина, що отримала назву «кримінальна юстиція».

У найбільш загальному виді кримінальна юстиція – це система державних органів, діяльність яких спрямована на винесення справедливого рішення у кримінальній справі.

Зміст кримінальної юстиції, на думку одного з перших дослідників цього явища в Україні С.Г. Міщенка, становить організована за функціональним принципом процесуальна діяльність уповноважених державних органів (суб’єктів юстиції), що регламентується кримінальним та кримінально-процесуальним законодавством і забезпечує реалізацію публічної державної функції – спеціальної протидії злочинності. За характером зазначена діяльність є сукупністю зусиль, спрямованих на протидію злочинності за двома напрямами: а) правове реагування на вчинені злочини; б) запобігання новим злочинам.

Деякі інші засоби протидії злочинності, що використовуються правоохоронними органами, наприклад, оперативно-розшукова діяльність, координація правоохоронних зусиль, судово-експертна діяльність, виконання покарань тощо виходять за межі власне кримінальної юстиції, але з нею пов’язані.