Тарас Валерійович Березовець - Анексія: Острів Крим

цілісності України, стала, насправді, наступним актом волевиявлення жителів півострова після акції 23 лютого — дня пам’яті Номана Челебіджіхана. Саме в той день на головній площі Сімферополя зібралось близько 15–20 тисяч кримських татар та інших жителів півострова, які підняли питання про загрозу для територіальної цілісності та суверенітету країни. Також мітингарі, очолювані Меджлісом, виступили за знесення пам’ятника Леніну. Тобто Сімферополь мав стати одним із перших міст в Україні, де, якби не відбулась окупація, мав початися рух декомунізації — зі знесення пам’ятника тоталітарному минулому. До речі, тоді влада не встигла зібрати будь-який альтернативний захід, як вона завжди робила, що мав би артикулювати її позицію.

Альтернативна акція відбулася в Севастополі, де мітингарі стали учасниками російського плану окупації міста, обравши „народним мером“ громадянина Росії. Уже 26 лютого ми стали свідками другого етапу спротиву кримчан явній зраді національних інтересів частиною місцевих еліт. У той день до Сімферополя на підтримку місцевих сепаратистів були привезені автобусами „туристи“ з Кубані, Севастополя та Феодосії. Але, тим не менш, співвідношення патріотів і сепаратистів склало в середньому 15:1 на користь прихильників України. Саме тому кримські татари, українці й навіть російські націоналісти, як себе відкрито позиціонували ультрас кримського футбольного клубу „Таврія“, узяли під контроль парламент автономії та не дозволили росіянам провести в ручному режимі сесію, на якій планувалося ухвалити рішення щодо проведення „референдуму про відділення“ автономії від України. Незважаючи на те, що роками значна частина правлячої еліти півострова послідовно інвестувала в розпалення національної ворожнечі та ненависті до України, українців і кримських татар, кримчани, які у своїй більшості не зрозуміли Революції Гідності, не підтримали сепаратистську акцію.

До речі, опитування останніх років уже явно демонстрували, що більшість населення Криму хотіли жити в єдиній країні. Аналіз політичних процесів тих часів показує, що будь-які намагання розділити народ та країну мали „механічний“ характер і відбувались за підтримки Росії. Згадую запитання журналістки Al Jazeera, яке вона задала мені вже під час окупації: „Я бачила приклади окупації територій, але подібний бачу вперше. Якщо кримчани хотіли до Росії, де масові акції на підтримку її дій? Де щасливі юрби на вулицях міст?“. Дійсно, Росію в той час підтримали тільки дві сили: представники корумпованої місцевої влади та маргінали. Переважна більшість кримчан перебували в розпачі та сум’ятті».

У цей же час паралельно проходив мітинг під держадміністрацією в Севастополі, де уважно стежили за подіями в Сімферополі. Як писала Газетами: «На мітингу під міськадміністрацією Севастополя ширилися чутки, що депутати міськради готові присягнути Києву. Цю ініціативу в сесійній залі озвучив екс-губернатор Леонід Жунько, соратник колишнього спікера Верховної Ради Володимира Литвина»31. Помилкою української влади в цій ситуації стала повна відсутність адекватної реакції на події. Фактично кримчани-патріоти залишилися із сепаратистами сам на сам.

Дмитро Білоцерковець добре пам’ятає кримські мітинги в ті дні: «Тут слід зазначити наступне. Щоденно в Севастополі в геометричній прогресії чисельність учасників мітингів зменшувалась. Спочатку вийшло не більше трьох тисяч, на третій не більше тисячі, на четвертий уже було чоловік 300.

Але 26 лютого сталася ключова подія, яка різко змінила все в Криму. Проходить мітинг Євромайдану в Сімферополі, на якому були присутні близько 12–13 тисяч людей, кримських татар, проукраїнських, навіть частина проросійських, але які підтримували Євромайдан і державу Україна, фанати ФК „Таврія“ та ФК „Севастополь“. На той момент проросійських активістів під керуванням Аксьонова й другого представника „Русского единства“ Цекова було близько 5 тисяч, тобто на 7 тисяч менше, ніж проукраїнських. Цих сепаратистів практично роззброїли, забрали російські прапори, але, на жаль, тоді померло двоє людей, на цьому фоні проспекулювали Аксьонов і Цеков, сказавши: давайте потиснемо руки, розійдемося, а завтра прийдемо.

Це був ключовий момент, тоді євромайданівцям потрібно було заходити у ВР Криму, але вони цього не зробили.

Чому? Це дуже велике питання. Наступного дня, на мою думку, Путін зрозумів, що він втратив Крим, що він програв політично, що, якщо євромайданівців виходить втричі більше, ніж проросійських у Сімферополі, то Крим вони [Росія. — Прим. ред.] явно програли. І починається силовий захват „спецназом“ РФ 27-го числа. Тут дуже ключовий момент, було видно, що вони програли, і тому це ключовий момент, коли Путін пішов ва-банк. І вони захоплюють ВР Криму».

Очевидно, не дочекавшись, доки демонстранти почнуть битися, міліція зумисно пішла з мітингу під стінами парламенту — як згодом виявиться, на дві години. Саме тоді розпочалися активні сутички. О 14-й годині на мітинг підвезли автобуси проросійських демонстрантів із Севастополя. Пристрасті нагніталися все більше, тому до мітингарів вийшли Чубаров і Аксьонов, аби трохи вгамувати сутички й умовити людей, які ввірвалися на перший поверх ВРК, піти з будівлі. У цей час на горизонті з’явилася міліція, яка створила коридор для двох політиків. Чубаров і Аксьонов змогли заспокоїти натовп, змінивши акценти: «Лідери двох сторін переносять гнів натовпу проти „макіївських“. Хтось із натовпу заявив, що не буде жодних рішень про передачу Криму. Гасло „Геть макіївських!“ підтримали всі присутні», — повідомляло видання «15 минут». Проте цього вистачило ненадовго, і мітингарі знову повернулися до проблем, що їх роз’єднували: у хід пішли пляшки й держална прапорів. У цей час, за інформацією «15 минут», «Константинов спостерігає за ситуацією з вікна шостого поверху»32. У натовпі розпочалася масова бійка: було чутно вибухи петард і світлошумових гранат.

Закликами до миру мітингарів намагався перекричати нардеп від Батьківщини Андрій Сенченко: «Не чіпайте їх [Верховну Раду Криму. — Прим. ред.], поки парламент не ухвалить рішення. Погром дозволить списати їм все. Мене просили передати кримчанам, що кримська влада складатиметься тільки з кримчан. Дорогі кримчани! Ще раз — ніхто не збирається замість макіївських завозити львівських чи київських. Наше завдання — зберегти мир і спокій у Криму»33.

Сьогодні Андрій Сенченко згадує свою реакцію на ці події так: «Мене важко було обдурити, бо я розумів, що відбувається.

Розумів у якійсь мірі, тому що до кінця ніхто не розумів.

Так от, я був упевнений, що Аксьонов у цьому всьому бере активну участь. Але я думаю, що ні Константинов, ні Аксьонов до кінця не розуміли сценарію