Сергій Ухачевський - Карпатський капкан

На що голова розмірено, з почуттям нетверезої самоповаги відповів Крижневі:

— Поперзавсе, справ у нас невирішених і необговорених… Прірва. Сам же кликав, Herr Oberst Крішєнь. Ну, а повудити й не остограмитися в такий вечір — гріх перед природою… Поперзавсе!

Крижень, із жалем поглянувши на поплавки, що мов застигли на водній гладі, тільки й сказав:

— Отже так: про що ми тут будемо говорити, — нікому! Навіть на тому світі перед апостолом Павлом — пельку на петельку! І без того надто багато шуму перед виборами. А нам його не потрібно. Це той випадок, коли нам першими довбешки можуть відкрутити!

Голова, п’яно похитуючись і риплячи в такт протезами, вирішив:

— Без ніг хріново… А що вже скажеш без макітри… — постукав ручкою ціпка по голові. — Поперзавсе, хіба перднеш голосно, — сумно зітхнув, — а пісню гарну не втнеш…

Крижень, хвильку провагавшись, сказав:

— Гаразд. Діло таке… — й рукою запросив чоловіків сідати біля нього.

Капітан з Трохимовичем допомогли усістися на килимок голові, сіли самі й запитально витягнули голови до Крижня, очікуючи його заповітних слів. Трохимович теж витягнув шию, вдаючи, що все це йому ду-у-уже цікаво, а сам, косячи оком, став наливати в чарки самогонку. Коли долив останню чарку й затикнув горло качаном, Крижень повідомив:

— Спецзагін емгебешників загуляв на нашій землі… Ми повинні з ним розібратися, щоб не довести до гріха. У нас скоро вибори, й сюди наїде різних кореспондентів. А нам тут ні крові, ні стрілянини не потрібно. Я так цього не люблю…

Зависла пауза. Трохимович здивовано подивився на чоловіків, що замислилися над сказаним, і поцікавився, граючи дурня:

— Ну, з гетимі емгебешніками ми разбяремся, а што ти такога важнага хацєв павєдаміць?

Крижень на те тільки розвів руками, мовляв, воювати зі спецзагоном для цього дядька — це нічого важливого, дурничка.

Львів, обласне УМДБ. 1946 рік, 6 вересня.

Кабінет начальника УМДБ Львівської області

генерал-лейтенанта О.Вороніна,

4:40 за московським часом.

Кабінет був умебльований по-багатому й зовсім не відповідав загальному стилю самої будівлі. До війни тут була адміністрація міських електричних закладів, збудована в абсолютно діловому архітектурному стилі функціоналізму. У цьому ж стилі до війни тут було облаштовано всі кабінети — лаконічні крісла, легкі столи й шафи, багато світла у вікнах. Усе мало наголошувати про новітній подих прагматичної Європи, що прагла позитивних змін. Та зміни прийшли інші — війна й тоталітаризм… Це спонукало розвиток стилю «совковий партійний жлобізм».

І зараз кабінет Вороніна було заставлено недоладними меблями, конфіскованими в багатих львівських родин: важкі дубові столи з різьбленими ніжками, крісла з а-ля готичними вежами у спинках, шафи з вітражним склом, важкі портьєри на вікнах і червоні килими на підлогах. На стінах тільки бракувало міщанських картин з амурчиками, сценами римської міфології та портретами родичів. Утім, над генеральським столом зеленого сукна таки були портрети — Сталіна, Леніна та Дзержинського. Останній портрет був зовсім невдалий. Голова «залізного Фєлікса» наче схилялася перед двома попередніми персонажами, чомусь скоса й підозріло дивилася на них, а ніс засновника ЧК був запитально зігнутий, якось неприродно закандзюблений. Складалося враження, що хазяїн кабінету недолюблював Дзержинського.

Зараз, переминаючись з ноги на ногу та збентежено вивчаючи обстановку кабінету, перед Вороніним стояло двоє молодих офіцерів: старший лейтенант Михайло Сербін і лейтенант Юрій Наконечний. Воронін прискіпливо вивчав їхні документи й супровідні папірці.

Михайло Сербін був колишнім перевербованим вояком УПА, тому кар’єра в МДБ складалася невдало. Зараз його здебільшого використовували як підсадну качку в камерах для арештованих повстанців чи підпільників. Сербін умів викликати до себе довіру й часто витягував з арештантів корисну для «органів» інформацію. Та через цю «вузьку спеціалізацію» йому самому доводилося місяцями не вилазити з в’язниці. Він уже тричі побував на етапі й стільки ж разів — у Дальлагу. І це зовсім йому не подобалося. Тепер, після розмови з Абакумовим, що відбулася три дні тому, він сподівався змінити власну долю на краще.

Лейтенант Юрій Наконечний, пухкенький юнак в окулярах, з очицями, що розгублено бігали, був значно молодшим від Сербіна й не мав жодного досвіду оперативної роботи. Утім, після академії встиг зайняти посаду начальника відділу в контррозвідці,