Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

з револьвера! — Бандити перелякано вклонилися і кивали головами. — Прямо у лоб цілила! Скажена сука!

— Що? — вибухнув отаман Куделін. — Моїх вовків поклала якась задрипана лисиця!

— З двох рук! Зі ста кроків лупила! — виправдовувалися бандити, аж руками розводили, мовляв, нічого не могли вдіяти.

Постріл. Один із бандитів упав.

— Такі дурні, яких може покласти баба, не потрібні у моїй дивізії, — гримнув отаман. — Але тебе я залишу, — звернувся до другого бандита, який тремтів ні живий ні мертвий. — Щоб ти впізнав ту сучку, коли я її спіймаю! І тоді вона за все відповість! — закричав отаман Куделін. — Все, їдемо! — Він махнув рукою геть від залізниці. І вмить вози почали їхати від пограбованого потяга, останні бандити вискакували з вагонів, стрибали на коней, і за кілька хвилин банда вже зникла в степах.

— А ти з ними стикався? — спитала Чета Міра, у якої зустріч з «вовчиками» промайнула перед очима.

— Та було раз, — кивнув він.

Ще навесні на хутір до Чета приїхала ціла делегація. Поважні дядьки з сусіднього села Синівки. Стояли півколом біля дверей хати, чекали, поки Чет одягнеться. Бо ж без штанів до таких людей не вийдеш. Ось і Чет здивовано роздивлявся делегацію, яка йому ледь не вклонялася. А це ж не абихто був, а власники землі та крупорушок, млинів та олійниць, які взяли нині владу в Синівці і міцно її тримали. Ось ці люди прийшли до нього, вклонилися і заглядали в очі.

— Вовча дивізія іде, — сказав один із гостей. Чет кивнув, що знає. Вже полагодив віз, щоб забрати своїх і тікати у ліс, там пересидіти кляту дивізію. — Нам відбитися треба. Стріляємо ми добре, рубаємося теж, але нам отаман потрібен, щоб очолити. Щоб битися з Вовчою дивізією — отаман потрібен, бо інакше передушать нас, наче курчат. То тебе просимо.

— Та який з мене отаман? — здивувався Чет. — Я — солдат.

— Заплатимо добре. Скільки скажеш. Ти знаєш, Синівка — село багате, — вів своє один із дядьків.

— Та наївся я вже війни, мені і на хуторі непогано.

— Коли прийде сюди Вовча дивізія, то погано буде, що на хуторі, що в селі, будь-де. Допоможи нам. А ми відплатимо.

— У них гармати, — знизав плечима Чет.

— А нам відступати нікуди, — відповіли синівські мужики. Чет замислився, вони дивилися на нього.

— А порох у вас є? — спитав Чет.

— Пороху достатньо. І вибухівка є. Гармат тільки немає.

— Добре, щось вигадаємо, — кивнув Чет. Селяни почали дякувати йому, ледь руки не цілували. Чету від того стало ніяково.

За кілька днів Вовча дивізія вже сунула на Синівку, яка ощирилася барикадами на тинах крайніх хат та стволами гвинтівок. Кіннота «вовчиків» швидко оточила село, піхота зайняла позиції. Отаман Куделін послав десяток бійців запропонувати селянам здатися.

— Скажіть тим селюкам, щоб здавалися мені на милість. А як ні, то змішаю їх з лайном! Снарядів вистачить! — закричав отаман і вказав на пагорб поруч, де його люди встановлювали гармати. З пагорбу село було як на долоні, кращого місця не знайти, щоб по ньому бити.

Бійці наблизилися, крикнули вимоги отамана селянам. Ті попросили часу подумати. «Вовчики» відповіли, що батько Куделін чекати не любить, то або зараз здаватися, або невдовзі гинути. «Вовчики» ставили коней дибки і реготали, бо ж чули, яке Синівка багате село. Не всяке місто такі статки має. Відчували здобич, яка п’янила не гірше за горілку.

Раптом пролунав страшенний вибух. Такої сили, що аж земля затремтіла під ногами. Всі побачили, як над пагорбом, на якому тільки-но стояла артилерія Вовчої дивізії, тепер піднімався стовп диму та пилу. Селяни дали залп і перестріляли всіх парламентарів Дикої дивізії, окрім одного.

— Біжи і скажи своєму смердючому отаманові, що хай він тепер свої гармати у дулу собі засуне! А Синівки йому не бачити! — наказали селяни.

Переляканий «вовчик» побіг геть, а отаман Куделін аж завив від люті, бо ж без гармат хіба візьмеш цю Синівку! Два дні Вовча дивізія потикалася на штурм, палила навколишні хутори, в яких майже не було здобичі, бо ж всі втекли до Синівки, а потім відступила. Вдячні селяни вклонилися Четові до землі, дякували, питали, якої нагороди він хоче.

— Спокою хочу. Щоб не чіпали мене більше, — сказав Чет. Повернувся на хутір, вірніше, на згарище, де синівці вже будували йому нове обійстя. Більше і краще, аніж було.

— Хотів спокою, та де тут спокій? — сказав Чет Мірі.

— На тому світі тільки спокійно. А може, і там люди калатаються, — гірко всміхнулася вона.

— Та ні, хоч там мусить спокій бути.

Розділ 4
Незвичайний полон

Чет та Міра все їхали лісом. Коли він трохи розступився, попереду води побачили невеличкий хутір. Хата, кілька сараїв і будівля, схожа на придорожній шинок. Трохи городу, який щільною стіною оточував ліс. Чет поклав руки на зброю, бо всякого можна було чекати у цій глушині. Дивно, що у лісі зберігся хутір. Не спалили його досі і не пограбували, хоча часи тепер такі, що охочих чуже узяти багато. Он до Чета на хутір приходили тричі.

Він кохався з жінкою, що дала йому притулок на хуторі. Все було у самому розпалі, жінка