Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

Він відкрив очі, здивовано подивився на Міру з револьверами, які вона забрала у бандитів.

— Що трапилося?

— Нічого. Якщо не хочете тут залишитися, то ходімо.

— Куди?

— Подалі звідси.

Корнет підвівся, вийшов у прохід, побачив там трупи й ошелешено закрутив головою.

— Х-х-хто це їх? — спитав хрипко.

— Доля, — тихо відповіла Міра.

Корнет помітив добрячу калюжу крові біля одного з убитих. Соловейчику стало зле, він ледь не втратив свідомість.

— Корнете, тримайтеся! — наказала йому Міра. Переступала через трупи, наче через дерев’яні колоди, тягнула Соловейчика до виходу з вагона. Пасажири перелякано на них дивилися і мовчали. У деяких на обличчі були синці, на підлозі конав чоловік з розпанаханим черевом. «Вовчики» не знали хороших манер, звикли легко вбивати, якщо хтось пручався, або й просто так убивати.

Корнет визирнув з дверей вагона і побачив, що уздовж потяга носилися бандити, вже обкладені мішками зі здобиччю.

— Там «вовчики»! — прошепотів він Мірі на вухо.

— Та ви що! — наче здивувалася вона. — Добре, що попередили, тепер знатиму. — Міра посміхнулася, а до вагона заскочив ще один бандит.

— Сучко! — тільки і встиг сказати він, бо миттєво гепнувся на підлогу вже зі звичною діркою у лобі.

— Вони нас уб’ють! — перелякано зашепотів Соловейчик, вирячившись на труп.

— Можливо. Роздягайтеся, — спокійно наказала Міра. Корнет ошелешено подивився на неї.

— Що?

— Роздягайтеся!

— Вибачте, я не буду, я… вмерти, як офіцер, як дворянин, не зганьбити… — почав було булькотіти Соловейчик, який притиснувся спиною до стінки і стояв до Міри боком.

Міра вистрелила і збила ремінну бляху на штанах корнета. Ті почали падати. Соловейчик намагався притримати їх, але Міра притиснула його ліктем до стінки.

— Роздягайтеся. І швидко, — сказала вона тихо, але так впевнено, що корнет почав таки роздягатися. А Міра роздягла щойно вбитого бандита. Кинула Соловейчику, який вже стояв в одній білизні, бандитські лахи.

— Тепер одягайтеся.

— Навіщо? — спитав корнет, але обпікся поглядом Міри і почав кивати головою і поспіхом натягувати одяг убитого «вовчика». Міра обережно визирнула з вагона. Побачила, що уздовж потяга їхав вершник. Молодий хлопець зі скривавленою шаблею. Так сп’янів від крові, що навіть не грабував, а їхав уздовж ешелону та волав. Міра визирнула і махнула йому рукою. Хлопець помітив її, поставив коня дибки, зупинився біля дверей вагона. Міра підморгнула, провела язиком по губах. Поманила пальчиком, щоб «вовчик» ішов до неї. Хлопець не вагався, стрибнув у вагон прямо з коня.

— Яка краля! — він поспішав до Міри, шаблю кинув, розстебнув на ходу штани. Постріл. Куля продірявила лоб. Бандит упав. У тамбур перелякано визирнув Соловейчик, який почувався дуже ніяково у бандитському одязі.

— Корнете, сідайте на коня, — наказала Міра. — Я кинусь через сідло. Їдьте від потяга наче зі здобиччю. Зрозуміли?

Корнет перелякано кивнув, але видно, що від шоку мало що розумів.

— На коня, — повторила Міра. — Потім їдеш від потяга. Не поспішаєш, наче зі здобиччю. Вперед!

Міра дала корнету ляпаса, щоб хоч трохи отямився. Соловейчик боязко визирнув з вагона і тут же сховався.

— Там «вовчики»!

— На коня або пристрелю, — сказала Міра і наставила на корнета револьвер.

— Що?

— Швидко! — виштовхнула його з вагона. Корнет вивалився, впав на землю, підхопився. На нього ніхто не звертав уваги, навколо була метушня, бандити поспішали, бо скоро міг прийти панцерний потяг. Соловейчик схопив коня за вуздечку, всівся у сідлі, перелякано озирнувся, під’їхав до дверей вагона, звідки вистрибнула Міра і лягла поперек сідла.

— Поїхали, чого стоїш! — зашипіла корнету. Той нагнав коня і поїхав геть від потяга.

Кілька бандитів тільки тоді звернули увагу на корнета, коли він був уже на відстані півсотні метрів.

— Стій! Ти куди? Хто це? Стій!

Соловейчик пришпорив коня. Бандити кинулися навздогін. Потроху наближалися. Корнет щосили гнав коня, але йому з двома людьми було важко.

— Міро, бандити наближаються! — перелякано зашепотів Соловейчик, в якого похолола спина, наче вкрившись льодом.

— Я бачу, — Міра вже вихопила револьвер і прицілилася. Далі постріли. Бандити почали гепатися з коней. Один за одним, з однаковими, наче фабричними, дірками у лобі. Двоє «вовчиків» зупинилися, розвернули коней і нагнали їх геть від утікачів.

Біля потяга награбоване майно вже вантажили на вози. За всім цим спостерігав отаман Куделін, Батько «вовчиків». У нього на шапці була ціла вовча голова з ощиреною пащею.

— Швидше! — гримів він, і бандити, які вже і так упріли, поспішали ще більше.

— Пане отамане, пане отамане! — це прискакали ті двоє з переслідувачів, що встигли втекти. Галасували тепер, наче божевільні.

— Що таке? — невдоволено спитав Куделін, якого турбувала здобич, а не якісь дурниці.

— Втекли! — хором доповіли бандити.

— Хто?

— Чоловік і баба! Поклали всіх! Баба поклала! — тараторили «вовчики».

— Що?

— Скажена баба! Поперек сідла висіла і всіх поклала