Максим Іванович Кідрук - Не озирайся і мовчи

та заспокоївся. Сплять. Потому розвернувся та навшпиньки рушив до виходу з квартири. Приблизно посередині вітальні, коли до вхідних дверей залишалося п’ять кроків, Марк почув, як у під’їзді запрацював ліфт. Серце спочатку підскочило до горла, а спина між лопатками й долоні вкрилися сиротами — якого лисого Соня поїхала ліфтом?! — але за мить Марку стало соромно. То й що, що поїхала? Ніхто не зривається глупої ночі просто тому, що хтось у будинку скористався ліфтом.

Намагаючись не торкатися шафи для одягу, хлопець узувся, прочинив вхідні двері та вислизнув на сходовий майданчик.

Він не став викликати ліфт і збіг на перший поверх сходами.

12

Соня вже чекала на нього.

— Чого так довго?

— Зовсім не довго! Я пішки. Не хотів їх побудити.

Вони перемовлялися пошепки, сховавшись від огляду з квартир першого поверху на сходах одразу за ліфтом.

— Ти готовий? — лампа, що висіла над щитком з електролічильниками, заповнювала сходовий майданчик першого поверху мутним жовтуватим світлом, від чого цятки ластовиння на зосередженому Сониному лиці тонули в жовтизні й воно здавалося восковим.

Марк піднявся на сходинку, щоб їхні голови стали на одному рівні. На першому поверсі було трохи холодно, шкіра на руках почала вкриватися пухирцями.

— Так, — хлопець зарозуміло всміхнувся, — показуй.

Соня тицьнула пальцем у стіну за його спиною.

— Це ліфт. І одночасно це… ну… ніби як портал.

За стіною, на яку вона вказала, знаходилась ліфтова шахта.

«Ну так, звісно», — подумав Марк. Хлопець раптом збагнув, як сильно хоче спати. Відчуття таємничості, котре виманило його з ліжка, швидко вичахало, залишаючи по собі легкий наліт розчарування. Ну які паралельні світи? Як він міг на таке повестися?

— Слухай, завтра рано в школу, і я трохи сонний, тому…

Соня мовби не чула його.

— Треба повторити певні дії з ліфтом, і це перенесе тебе на той бік.

— На той бік чого?

— Побачиш. — Соня простягнула руку. На долоні лежала зім’ята смужка паперу. — Ось, тримай.

Марк узяв папірець і розгорнув його, стискаючи краї пальцями. Послідовність цифр, відмежованих стрілками. Передостанню — п’ятірку — виділено червоним і обведено.

— Звідки це?

— Сама написала. Щоб ти не заплутався. Я перші рази постійно забувала. — У Марковій голові сколихнулася підозра, що Соня божевільна. Не навіжена, ненормальна чи підірвана, а по-справжньому безумна. У Тіми, його товариша, з яким він не зустрічався від часу переїзду із мікрорайону Північний до центру, була бабуся, цілком притомна, на перший погляд, бабуся, котра любила вночі дристати під себе, а потім вимащувати стіну над ліжком рідким лайном. Малювала всілякі ієрогліфи: Тімі навіть кілька разів вдалося їх сфотографувати до того, як мати відмила стіну. Він потім показував їх у школі, говорив, що то послання від інопланетян… А раптом Соня така сама? Не в сенсі лайна на стінах, а в сенсі неадекватності. Ну не може вона вірити в паралельні світи! На якомусь етапі цей фарс обов’язково обірветься, і тієї миті хлопець засумнівався, що дівчина це усвідомлює. Соня тим часом продовжила: — Значить так, ми зараз на першому поверсі. Тобі треба викликати ліфт. Потім зайдеш до кабіни і поїдеш на четвертий поверх.

— А ти?

— Ти маєш бути сам, це обов’язкова умова. — Марк не зводив погляду зі складки між її бровами. Чого вона так напружилася? Від її прискіпливого погляду в ньому щось заворушилося. — На четвертому з кабіни не виходь, щойно двері відчиняться, рушай на другий. З другого, так само не виходячи, піднімайся на шостий. Потім із шостого — назад на другий, звідти — вгору на восьмий, а з восьмого — знову на другий. Після того тобі треба виїхати на десятий. Усе, як на папірці, бачиш? — Вона тицьнула пальцем у папірець. — Четвертий-другий, шостий-другий, восьмий-другий, і наприкінці — десятий.

— Для чого це?

Соня проігнорувала запитання.

— Якщо раптом на якомусь із поверхів наткнешся на когось із мешканців, доведеться вийти з ліфта й почати все спочатку. Це зрозумів? Тебе ніхто не повинен бачити, й ти маєш постійно бути у кабіні. Інакше нічого не вийде.

Марк зіжмакав папірець.

— Соню, що за фігня? У тебе наче щось вселилося.

Дівчина підсунулася, ледь не торкнувшись своїм носом Маркового, і нервово зашепотіла:

— Слухай уважно: на п’ятому поверсі… — хлопець спочатку вирішив, що змінилось освітлення: на щоках дівчини знову проступило ластовиння. Знадобилося трохи часу, щоби він збагнув, що лампа світить, як світила, а насправді то зблідла шкіра під веснянками, — …перед тим, як ліфт зупиниться, ти мусиш стати спиною до дверей.

Щось таке було в її голосі, від чого спиною Марка пробіглися мурахи. Він стулив рота, потім розтулив, але слова не йшли.

— На п’ятому двері відчиняться, і там… може нікого не бути. У такому разі ти можеш вийти з кабіни та почати все заново, а можеш, якщо хочеш, поїхати додому й лягти спати… Можливо, на п’ятому на ліфт чекатиме хтось із сусідів. Ти дізнаєшся. Просто постій трохи, не рухайся кілька секунд, і тебе обов’язково покличуть. У жодному разі не здумай повертати голову до того, як почуєш людський голос. — Соня нервово облизала губи. Веснянки тепер здавалися чорними, а голос обгорнутим важким оксамитом. — Але якщо ти зробив усе правильно, якщо правильно проїхав поверхи, то на п’ятому на тебе чекатиме… і… іс… іс-тота, — вона аж затнулася від хвилювання. — По-моєму, то дівчинка. Молодша за мене на кілька років. Десь так. Тобто вона здається мені дівчинкою, але насправді я не знаю, що воно таке, бо на неї не можна дивитися. Можливо, це реально дівчинка, просто вона… ніби не зовсім жива чи щось таке. І ще від неї дуже тхне.

«Усратися мені на місці, — проскочило у Марковій голові, — вона хвора… Не зовсім жива дівчинка? Від якої дуже тхне?.. Бляха-муха, та вона хвора на всю голову!» Йому було трохи страшно, проте саме це примарне та невиразне відчуття — чи то пак нерозуміння, що породило скупу тривогу, котра лоскотала груди зсередини, — примусило його затриматися.

— Чим тхне?

Соня замислилася. Ніздрі розширилися, так наче вона пригадувала запах.

— Землею. І… чимось кислим.

Марк похитав головою. Треба валити, лягати спати й більше до неї не наближатися. Він почав розвертатися, щоб піднятися сходами на другий поверх, та Соня схопила його за плечі. Дівчина стояла так близько, що Марк шкірою ловив її дихання. Її руки були холодними.

— А тепер найважливіше. Мені пофіг, що ти думаєш