Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

— Не знаю, — буркнув Двоногий і відвернувся.

— А я, здається, знаю, — збуджено вигукнув єфрейтор. — Він тому так вчинив, що в нього є… душа!

— Ду-уша-а?.. насторожено перепитав капрал. — А що це єсть? Чому я про це не знай? Що таке… ду-уша-а?..

— Те, чого у нас немає, — пояснив єфрейтор.

Капрал спалахнув.

— Ми заберемо у Двоногий його душа. Вона стане наш душа!

— Це неможливо, — зітхнув єфрейтор.

Капрал ще дужче спалахнув.

— Для наш армій все можливо!

— Це неможливо, — вперто повторив тарганячий інтелектуал.

— Так говорить твій наука?

— Мій наука, — в тон йому відповів єфрейтор.

Капрал посопів трохи, певно заспокоюючись, зітхнув.

— Жаль…

І чи не вперше задумався. І всі у джипі задумались — навіть солдати, котрі взагалі ніколи і ні про що не думали. Їхали мовчки. Капрал, позиркуючи на Двоногого, час від часу зітхав і бурмотів про себе:

— Міг урятуватися… Чуєш, Двоногий, у джунглях є ваш двоногі створіння. Там ще є ваш хомо. Ти міг би урятуватись і втекти до них. А ти кинувся чужий дитина рятувати. Ми такого ще не знай…

— Слухай, розумнику, — по хвилі озвався до єфрейтора. — Я згадав. Я вчив колись у школа. Двоногий мали свій бог. Вони його розіп’яли на отой… перекладина.

— На хресті?

— Так. Він воскрес і став їхнім богом. Нам теж треба розіп’ясти Двоногий. На хрест. Він воскресне і стане наш бог. Ми будемо йому вірить. І молитися. І в нас тоді з’явиться наш душа? З’явиться, так?

Єфрейтор-інтелектуал чи не вперше вражено дивився на капрала, якого, здається, дуже добре знав.

— Я питай: так? — нетерпляче вигукував капрал. — Кажи, розумнику. Коли у нас з’явиться свій бог, у нас з’явиться і свій душа? Так?

Але єфрейтор-інтелектуал, котрий все, здавалось, знав, цього разу не знайшовся, що відповісти своєму командирові, якого, до речі, потай вважав тупаком.

У джипі всі змовкли і задумливо німували.

Принаймні так здавалося, що — задумливо.

Держав рот на замку і Двоногий, до пульсації в скронях міркуючи про ту жахливу метаморфозу, що спіткала рідну Асіру за час його столітніх мандрівок Далеким Космосом. Що й казати, сюрприз такий, що, як колись у дитинстві любила казати бабуся: «ні пером описати, ні словами розказати…»

«Спокійно, спокійно, прийми ще й цей удар долі, мабуть, не останній і не забувай, що ти — хомінід, а не якийсь там тарган-мутант» — наказував сам собі Двоногий і це додавало йому дещицю духу.

Брав собі в думку і те, і те, а як уже й зовсім ставало нестерпно, погладжував у себе на грудях значок, своєрідну візитку планети Асіра із сузір’я Фенікса, що досі виручав його на далеких, немислимо далеких парсеках чужих світів. Талісман той зображував гордого птаха, схожого на орла, з червоно-золотим вогненним пір’ям. То був фенікс, чиїм ім’ям звалося їхнє сузір’я, у якому, попри все, линула по своїй орбіті рідна його Асіра — тепер планета прусаків і тарганів. Власне, їхньої цивілізації. Хоча в джунглях, як обмовився капрал, десь ще ховаються, намагаючись вижити, вцілілі хомініди, тож він не самотній, а тому не все ще втрачено. Треба лише сподіватися, надія, як відомо, вмирає останньою. А поки він живий, вона не буде останньою. Та й фенікс — птах не тільки чарівний. Він ще й безсмертний, птах вічного відродження і невмирущості. І що з того, що їхній фенікс сьогодні самоспалив себе, але ж завтра він знову відродиться з попелу — молодим і оновленим, ще кращим, як був. Якщо тільки від нього ще зостався живлющий попіл — в чому Двоногий ні-ні, та й сумнівався. А з якої речі — і сам не знав. Рятуючись, гнав від себе ті сумніви, і гнав…

Джип час від часу кидало на ковдобинах, мотало-сіпало з боку на бік і прусак-водій хоч і стомлено, але звично кляв міську владу — за нікудишні дороги. Точнісінько, як її кляли колись і хомініди…

«… були ж вони погани: шанували озера, джерела, гаї…»

Із давньоруських літописів про язичницькі звичаї

полян часів заснування Києва трьома братами —

Києм, Щеком і Хоривом.