Валентин Лукіч Чемеріс - В сузір’ї Дракона

же сиділи німо й закам’яніло. Тільки поважний рудий прусак із синіми командирськими нашивками стенув плечима, щось подумав і сказав:

— Я в школі вчив… Рід хомо са… са…

— Сапієнс, — підказав Двоногий. — Хомо сапієнс — людина розумна.

— Не зовсім розумна, — гмикнув рудий прусак з голубили нашивками і повернувся до молодого солдата з чорними нашивками. — Єфрейтор, Ка.

— Слухаю, капрале.

— Ти навчався в інституті. Розтовкмач Двоногому по наука…

Єфрейтор з меткими живими очима відтарабанив, як на уроці:

— Внаслідок негативних екологічних процесів, що почалися з вини господарської діяльності хомінідів, забруднення ним атмосфери, аварій на атомних станціях, що одна за одною виходили з ладу й заражували все навколо, у спадковому апараті хомінідів нагромадилися негативні генетичні зміни. Вони й прирекли рід хомо сапієнс на поступовий занепад — як фізичний, так і розумовий. Але мутагенні процеси, що були негативними для хомо, для нас, комах, на щастя, виявилися позитивними. Завдяки мутаціям ми, нарешті, повернули собі Асіру.

— Не збагнув, — втупився в нього капрал. — Хіба ми вже один раз володіли планета Асіра?

— Так. В минулому на планеті Асіра вже було царство комах. В карбоні. Потім виникли хомо, чисто випадково. І відтіснили нас, комах. Але хомо самі себе й знищили, хоч самі себе перед тим і оголосили розумними. Тепер на планеті Асіра наше царство. Ми вивчили мову хомо, прочитали їхні книги, а науку і техніку двоногих повернули собі на благо. І навчилися робити все, що раніше вмів робити рід хомо сапієнса. Потім була війна всіх комах. Ми, таргани і прусаки, перемогли всіх мутантів і утвердились на Асірі, як нова цивілізація.

— Молодець, єфрейтор Ка, — капрал поляскав його кінцівкою по плечу. — Відслужиш своє, повертайся в інститут. З тебе вийде великий наука. А мені — дослужитися б до генерала, — на його лиці-протигазі з’явилося щось схоже на посмішку. — І більше нічого й не треба… А двоногі — погані. Туди їм і дорога. Я чув від свій діда… Коли ми, прусак, були маленькі, хомо не хотіли, щоб ми жили в їхній квартир… Вони труїли наш предок, виживали прусак із світу білого. А я ось сиджу… З тобою, Двоногий. І бесідую. Мирно. І не чіпаю тебе, хоча й міг би. Цінуй моя… е-е… доброта і гу… гу…

— Гуманізм, — підказав єфрейтор.

— Хай буде і гуманізм, — погодився капрал. — Мова хомінід — трудний мова. Але я все одно її вивчай.

Невдовзі в ілюмінаторі з’явилась ріка і це по якомусь часі на обох її берегах — високому правову і пологому лівому — зв’язане низкою мостів вигулькнуло чимале місто. Через кілька хвилин гелікоптер сів на приміському аеродромі і в місто затриманого повезла у відкритому армійському джипі. Місто, як невдовзі переконався Двоногий, було не лише великим, а й велелюдним… Він подумав «велелюдним» за звичкою, на вулицях повсюди бачив лише прусаків і тарганів. З відчинених дверей кінотеатру, мимо якого проїздив джип, вивалив натовп глядачів — все ті ж прусаки й таргани. Жваво жестикулюючи, вони, здається, обмінювались враженням від щойно побаченого фільму. Ближче до центру, то там, то тут зводились нові будинки, снували машини з будівельними матеріалами, поверталися стріли підйомних кранів — хомо, як і перше, ніде не було видно.

Біля одного з багатоповерхових будинків юрмились роззяви, задираючи вгору довговусі голови, щось там цікаве видивлялися.

— Спинись, Лу, — велів капрал шоферу, — подивимось і ми.

Під балконом тринадцятого поверху, ледь утримуючись за решітку висіло мале тарганеня й відчайдушно кричало. Внизу жваво обговорювали критичну ситуацію: впаде малюк чи втримається?

— Б’юсь об заклад, — вигукнув хтось із натовпу, — той шпінгалет не протримається й хвилини!

— Це й дурний видно, — погодився капрал. — Мокре місце від нього лишиться через хвилина… Іншим буде наука. — До шофера: — Рушай, не маєм більше час… Стривай, здається, вже падає той негідник.

Тієї ж миті почувся різкий свист і Двоногий, майнувши перед носом отетерілих солдатів ногами, зник угорі. Стрімко набираючи висоту, він нісся попід будинком угору.

— Всім слухать! Наказ! — зриваючи голос, закричав капрал. — Двоногий утік. Хапать Двоногого — інакше полетять наші дурний голова!

Солдат, як вітром видуло з джипа. Опинившись під будинком, вони забігали сюди й туди, хтось уже звів угору автомат.

— Не стрілять! — крикнув капрал. — Двоногий зовсім не тікать!

Коли Двоногий долетів до тринадцятого поверху, мале вже зірвалося і почало падати. Але Двоногий встиг його перехопити і по якійсь хвилі плавно опустився з ним на тротуарі. Прямо в руки солдатів, котрі забравши живе й неушкоджене тарганеня, скрутили мого рятівника і потягли до джипа.

— Ай-ай! Я трохи не втратив погон, — забідкався капрал. — Хто б міг подумать… Як стріла з джипа вилетів. От і спробуй стать генералом…

— У нього за спиною замаскований ранцевий реактивний двигун, — вигукнув єфрейтор-інтелектуал. — Ми не знали про це, він міг утекти.

— Здорово міг би, — погодився капрал. — Слухай, Двоногий. Ми нічого не знай про твій апарат. Ти міг би втекти. А ти полетів рятувати малий. І викрив себе. А малих у нас багато плодиться. Ну, розбився б один… На один менше, на один більше — щоб змінилося, га? Чому ти так вчинив?