Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

Хальфдан перекладає тремтячим голосом. Свейн ледь здригається, тоді випростується.

— Чоловік, якому ти віриш, — продовжує Дивина, — чоловік шляхетного роду з ім’ям славина пожертвує тобою чорному вовку, що прагне твоєї крови. Я бачу дерев’яну колоду і чоловіка в червоному… Але Боги скандів змилуються над тобою, і помреш ти з мечем у руках, а в останню хвилину побачиш діву на крилатому коні, з якою і підеш у потойбіччя.

Вістуня підхоплює півзомлілу відунку і помагає їй вийти з залі. Амулет Свейна лишається на підлозі.

— Ти почув все, ярле, — говорить Віщий, — чи варто це знання золотої чаші?

— Так, — хрипко говорить данець, — дякую Богам славинів, і вам, вельмишановні служителі…

На майдані перед Святинею Хальфдан хапає друга за руку:

— Свейне, вам не можна в Роскілле!

— Чого це? — буркає ярл.

— Та невже ви не зрозуміли? Чорний Вовк, єпископ, віддасть вас кату, а конунг відступиться від вас! Конунг Вальдемар, мовою русичів, — Володимир… Тікайте до Ісландії, Свейне!

Свейн крутить у руках свого амулета.

— Від долі не втечеш, — говорить, — багато хто пробував. І наш Одді, і славин той, як його, Хельгі… Ольгі…* Забув. Але обидва померли, бо намагались втекти від пророцтва. Я ж не буду тікати від долі, а дивитимусь їй в лице, і тоді валькірія* прилетить за мною.

З тим Свейн і відбув на Шеланн, а з ним ті данці, за яких заплачено викуп, і Хальфдан Гаральдссон, за якого викупу не присилали.

Знову море довкола дракара, та нема вже тих людей, що пливли на «Норні», нема й самого «Норна», і порожньо в душі молодого ярла.

З матір’ю так і не поговорив як слід, з братом розлучились ворогами… А на додачу всіх нещасть запало в душу Хальфданові сірооке дівча, яке вирвав він з рук Хогі, і яке було таке прекрасне в ритуальному вбранні поруч Дивини…

«Чому, ну чому такі затяті вони в поганстві своїм? Охреститися б Руяну, тоді б не було війни…»

«Та невже? — хихикає якийсь бісик в душі Хальфдановій, — а то не б’ються між собою хрещені нормани та хрещені сакси… А то не вбивають одне одного хрещені конунги руські, і не ходять на них війною хрещені ляхи… А то не бились з франками-християнами хрещені окситани*… Війна все одно б була, як не за те, то за інше…»

«Але тоді, принаймні, я міг би залишитись…»

Хальфдан рішуче відганяє від себе негідні думки. Треба забути про Руян і думати про конунга Вальдемара, про його неминучий гнів, та про те, як вберегти Свейна…

Дійсно, гнівався вельми конунг Вальдемар і не допустив ярлів перед очі свої. Хальфдана відіслано до Фенгонборгу, і там дізнався він, вже опісля Різдва, що конунг кинув до в’язниці ярла Гельсінгньору.

Хальфдан помчав саньми до Роскілле, та не прийняв його конунг. Місяць домагався авдиєнції молодий ярл, аж поки не звернувся в розпачі за допомогою до Крістофера-бастарда.

У Крістофера округле селянське личко, волосся гривкою спадає на чоло, та не по-дитячому серйозним є цей підліток у пишній одежі.

— Ті люди, що вбили мою матір, нині хочуть знищити Свейна, — говорить юнак, — він бо — моя єдина оборона. Ще є ти, але тебе теж уб’ють, Хальфдане Гаральдссон…

— Як мені побачити конунга, принце?

— Пам’яттю матері проситиму його про це. Але ти дуже ризикуєш, ярле. Свейна бо звинувачують у зраді і поганстві… Це правда, що він пожертвував ідолу Аркони золоту чашу?

— Правда, мій принце… Але ж ворожать про долю на Рюгені сотні людей.

— Єпископ вимагає його смерти, — мовить журно Крістофер, — а батько не піде проти єпископа…

Конунг таки погодився прийняти Хальфдана наодинці. І ось молодий ярл шанобливо схиляє коліно перед володарем.

Невеличкий покоїк поруч з ложницею здається Вальдемарові більше підхожим для неприємної розмови, аніж тронна зала. Конунг сідає у крісло і мовить:

— Говори, ярле…

— Мій володарю, пощадіть Свейна!

— Як можу я, християнський правитель, щадити поганина?

— Ярл Свейн — найвірніший слуга данських левів! І він — католик, Ваша Величносте!

— Свейн з Гельсінгньору є відступником, ярле. Він погубив свій загін і зрікся віри в Благодать Христову.

— Ваша Величносте, хіба карають смертю за поразку в битві?

— За поразку може й ні, а за відступництво — так. Ярл Свейн визнав, що дотримується старої віри і приносить жертви ідолам. Цього досить для смертного вироку.

— Ваша Величносте, — говорить Хальфдан, і предківське божевілля звучить в його голосі, — не ви бажаєте смерти Свейна, але Абсальон, єпископ. З якого це часу чужоземний піп засуджує на смерть ярлів?

Вальдемар, замість розгніватись, опускає голову:

— Я не можу боротися з церквою, ярле. Конунг англів Генріх колись наважився на це, а потім бичував себе перед гробницею вбитого ним єпископа Томаса… І другий Генріх, імператор Германський, намагався противитись Риму, а потім повз до Каносси на колінах. Я не можу йти проти єпископа навіть задля Свейна Хвіде.

Хальфдан блідне. Зелені очі його спалахують недобрим вогнем.

— Ваша Величносте, я письменний і прочитав багато книг. Я побував на Руяні, де князем зветься керманич війська, а правлять краєм поганські жерці. Я читав «Записки» Цезаря, римлянина, який, до речі, був поганином, і в тих записках багато є про звичаї предків германців та окситанів. І про те, що Рим мусить розчавити всі народи залізною стопою легіонів! Нині у Риму немає легіонів, але є єпископи! Єпископи, які правлять королями варварів! Це ми для них варвари, Ваша Величносте! Наші предки знищили своїх жерців, аби правити самим, не для того, щоб нами правили жерці чужоземні!

Лице Вальдемара багряніє від гніву:

— Ти забуваєшся, ярле Хальфдан!

— Мій конунг, я хочу розділити долю Свейна.