Мирослава Горностаєва - Світовидові коні

— Тут загинув мій батько! Я не можу…

— Ярла Гаральда палаючий дракар поніс до Вальгалли. Він загинув у чесній битві, на нас нема його крові.

— Як ти здогадався, — пита Хальфдан здивовано, — що батько хотів бути похованим саме так? Це його мрія була, а в Данії давно вже не спалюють померлих…

— Так веліла мати… То ти залишишся?

— Ні!

Велимир розгладжує вуса і кілька хвилин дивиться на веселий гамір свята.

— Тоді не приходь сюди зовсім! — каже різко, — під Дубином я пощадив твого батька, а він знову прийшов сюди з мечем. Прийдеш удруге ти Хальфдане Гаральдссон, за нашими скарбами, а чи за нашими душами, уб’ю і не подивлюся навіть на материні сльози! Запам’ятай мої слова, данський ярле!

Хальфдан підводить голову. Витончене лице з ельфійськими рисами стягнулось у вовчу гримасу:

— Гаразд… Запам’ятаю…

Двоє ворогів стоять межи радіючого люду. Врешті шепоче Велимир:

— Хто зробив це з нами?

І відповідає коротко молодший:

— Норн…

Хоч і пробіг між братами холодок, а все ж таки Велимир продовжував опікуватись своїм гостем-полонеником. Навіть повів його навідати Свейна.

Ярл Гельсінгньору не втратив ні веселого норову, ні бойового духу. Згріб Хальфдана в свої ведмежі лабети і гуркоче:

— Живий! Живий, ельфійське насіння!

Свейн схуд, заріс бородою, на чолі — запалений рубець, слід ледве загоєної рани. Але на долю свою не скаржиться.

— Їсти дають, не знущаються, лікували навіть… Приємно мати справу з чесним ворогом.

Сміється, щось згадавши:

— Хтось із наших чутку пустив, що погани принесуть нас в жертву свойому Свентовиду… Було тут всякого, навіть Хогі Руда Борода про свою безсмертну душу згадав… Ех, перевелись вікінги, страх, страх поселився в душах їх! Ось моє серце не затремтить ні в грудях, ні на жертовній тарелі, бо Одін є Богом моїм!

— Ви б, Свейне, — говорить Хальфдан, — поменше б про це згадували при наших.

— Ти не продаси, — регоче Свейн, — а на решту мені начхати. Слухай-но, Хальфдане, коли посилали ми у Данію звістку про себе, передав я додому, аби окрім викупу прислали рідні чашу золоту. Коштовна дуже чаша, її мій предок взяв як здобич у саксонського ерла, ще за конунга Кнуда, а де той уже її добув — не відаю. Хочу віддати чашу ту Святині Світовидовій, аби відуни їхні взнали моє майбутнє.

— Не треба цього робити, — мовить Хальфдан.

— Чаша, звісно, коштовна, — не зрозумів Свейн, — але за високі знання — висока й плата. Ти ж бо не хочеш мені поворожити.

— Я говорив уже вам, Свейне, що не можу викликати видіння по волі своїй. Та чи витримає душа ваша вагу знання про долю та загибель власну?

Ярл, сміючись, б’є себе в груди:

— В цій душі немає страху! Ворожили вже мені і на кістках, і на рунах, але ніхто не сказав головного: чи вдасться мені, Свейну Хвіде, потрапити до Вальгалли предків своїх. Колись для цього досить було загинути в битві, але нині мають данці на шиях хрести, і, хоч охрещено мене немовлям, а все ж таки сумніваюсь я, чи приймуть Боги до лав ейнгеріїв* людину зі знаком рабства.

— Але рай Христа — хіба не чудове місце? — сумно питає Хальфдан, вболіваючи над приятелевим нечестям.

Сміється Свейн:

— Якщо там буде його превелебність Абсальон, краще вічність провести в чистилищі!

Але я хочу до Вальгалли, і таки туди потраплю, бо Хвіде завжди домагаються свого.

Як не одмовляв Свейна Хальфдан, а коли прийшли з Роскілле дракари з викупом, заявився Хвіде, уже вільним, до хатини Дивини, тримаючи в руках ту саму чашу:

— Вельмишановна жрице, попросіть за мене…

І ось стоїть ярл в головній залі Світовидової Святині й роздивляється на багряні запони.

— Що саме ти хочеш узнати, Свейне Хвіде? — питає Віщий Молибог, і відповідає вікінг:

— Якою буде моя смерть!

— Чи потрібно тобі це знання, вороже наш, а чи просто жартуєш з долею?

Відповідає серйозно Свейн:

— Я не злякаюсь будь-якої відповіді. Але дізнатися хочу одне: чи вдасться мені, вікінгу, що вірить Одіну, померти з мечем у руках, і чи приймуть Боги предків моїх людину, що хреста носила на шиї…

— То ти віриш Одіну, — мовить задумливо волхв, — гаразд… Подивимось, чи відповість тобі покровитель Руяну.

Молибог бере у Свейна чашу і затуляє лице білою хустиною. Так треба, коли просиш про одкровення, аби навіть віддих людський не осквернив присутність Божества.

Волхв заходить за килими, що закривають Образ, а Свейн всім виглядом своїм виказує шанобу, і йому таки страшнувато, не зважаючи на всі запевнення у власній хоробрости. Велимир і Хальфдан, що поштиво стоять біля дверей, теж затамовують подих. Руянець побожно склав долоні, а його данський брат позирає на килими, наче з-за них зараз визирне якесь страхіття, і крадькома хреститься

Віщий з’являється нечутно, наче дух.

— Світовид прийняв пожертву, — говорить, — а слова його перекаже Дивина, жриця.

З маленьких дверцят в протилежній стіні виходить Дивина. Русяве волосся жриці, в якому ще нема жодної сивої нитки, розпущене і трохи не торкається землі. Чоло пов’язане плетеним золотистим оберегом. Довга полотняна сорочка гаптована берегиньками на рукавах і пазусі. За Дивиною вислизає Вістуня у такому ж вбранні. Старша жриця йде, наче сліпа, і молодша підтримує її під лікоть. Прозорі очі Дивини здаються темними провалами.

— Свейне-данцю, — говорить Вістуня, — дай мені якусь річ, що завше при собі носиш. Свейн чухає потилицю, тоді знімає з шиї амулет — кабаняче ікло, оправлене в срібло.

Вістуня бере те і відносить до Дивини. Відунка накриває амулет руками. Лице її потьмяніло від напруження.

— Свейне-данцю, говорить вона різко, — недовго тобі лишилось топтати