Віктор Анатолійович Авдєєнко - Проект «Україна». Київський патерик. 17 непростих питань української історії

князівстві утвердилась впливова династія Романовичів, найбільш відомим представником якої був Данило Галицький.

Своєю своєрідністю вирізнявся Новгород, який кілька століть, по суті, був республікою, де влада була у віче і бояр. Своїх князів у Новгороді не було, вони скликалися на віче, в першу чергу, для здіснення оборони міста. Рішенням того ж віче князів виганяли з міста. У цьому Новгород випередив італійських кондотьєрів.

На північному сході, який в різні періоди носив назви Ростовська земля, Ростово-Суздальське князівство, Володимиро-Суздальське князівство і, нарешті, Велике князівство Володимирське, неподільними хазяями були сини Юрія Долгорукого.

Сам Юрій Долгорукий, який активно освоював і розвивав довірений йому край, тим не менш, все життя прагнув зайняти київський престол і врешті домігся свого, правда, ненадовго — через два роки після вокняження його отруїли.

Його син Андрій Боголюбський не виявляв особливого інтересу до Києва, продовжуючи займатися північним сходом. Це, правда, не завадило йому захопити стародавню столицю. У 1169 році він відправив суздальську дружину на Київ, яка разом зі смолянами і найнятими половцями розгромила і розграбувала місто. «И бысть в Киеве на всих человецах стенание и туга, и скорбь неутишимая», — йдеться про ту подію в літописі.

Лев Гумільов у властивій йому манері категорично заявляє, що взяття Києва військами Андрія Боголюбського знаменує новий етап у вітчизняній історії. За його словами, жителі півночі вже не сприймали киян як своїх одноплемінників. Мовляв, це був перший випадок, коли руські грабували руських — захоплені раніше міста віддавали на розграбування половцям і іншим інородцям.

У цій думці, при всій її суперечливості, безумовно, помічено головне — руські князівства не просто відособлювались, вони стали втрачати зв’язки, що раніше об’єднували їх в щось спільне.

Це ще не були окремі держави, але Полоцьке князівство вже рухалося в бік Білорусі, Володимиро-Суздальське формувало основу майбутньої Росії, а Галицько-Волинське — про що писав Грушевський — закладало фундамент сучасної України.

Подальшому відокремленню князівств сприяли зовнішні сили. Мова звичайно ж про татаро-монгольську навалу і загарбницькі дії Литви.

Русь — ні в цілому, ні окремо — не була готова до навали зі сходу.

Великій навалі 1237–1240 років передувала «розвідка боєм», здійснена воєначальниками Чингісхана Джебе і Субедеєм. Перший удар припав на половців, які в цей період перебували в мирі з князями південної Русі. Половецький хан Котян попросив про допомогу свого зятя — галицького князя Мстислава Мстиславича Удалого. Той разом із ще кількома південними князями — київським Мстиславом Романовичем і чернігівським Мстиславом Святославичем — подався в степи, щоб там зустріти нового ворога. У поході взяли участь й інші князі (серед них, наприклад, був майбутній Данило Галицький).

До руських князів були направлені посли, що заявили: «Ми з Руссю війни не хочемо і на вашу землю не чинимо замаху. Воюємо ми з половцями, які завжди були вашими ворогами, а тому, якщо вони біжать тепер до вас, — бийте їх і забирайте собі їхнє добро». Монгольські посли були вбиті, руські князі вирішили заступитися за половців.

Лев Гумільов вважає, що монголи й справді не збиралися воювати з Руссю, але те, що сталося з послами, все змінило. Важко сказати, наскільки це так. Відомо, що монголи до цього «спокушали» подібними промовами самих половців, намовляючи порушити умову з аланами. Половці піддалися на вмовляння, в результаті чого спочатку були розгромлені алани, а потім і самі половці. Більше того, під час битви на Калці, що відбулася 31 травня 1223 року, монголи запропонували союз половцям як одноплемінникам проти руських дружин. Тому, ймовірно, в цьому випадку також мала місце військово-політична хитрість, яка, втім, не вдалася.

Але результат битви був плачевним для Русі і без цього. Незважаючи на бадьорий початок, кінець виявився трагічним — більше 10 тисяч воїнів загинули (ця цифра, швидше за все, перебільшена), серед них — Мстислав Київський і Мстислав Чернігівський. Мстиславу Галицькому та Данилу вдалося врятуватися. Захоплених у полон князів чекала жахлива доля: монгольські воєначальники поклали дошки на їхні ще живі тіла і, сівши на них верхи, стали бенкетувати — князі були розчавлені до смерті.

Найдивовижніше: після подій на Калці Русь, за ідеєю, повинна була усвідомити нову для себе загрозу, проте аж до навали Батия в літописах немає нічого, що говорило б про це.

Природно, все можна списати на національну легковажність, а також на патологічну нездатність тодішніх князів мислити державно. І те й те вірогідно. Але, можливо, були й інші причини.

Гліб Івакін у своїй книзі «Історичний розвиток Києва XII — середини XVI століть» посилається на «Історію сельджуків» Ібн Бібі, в якій розповідається про якийсь похід через «Хозарське море» (Чорне море), очевидно, до Криму, оскільки сельджуки зруйнували і розграбували місто Согд, в якому вбачають Судак (Сугдея).

Сельджуки перемогли половців, які захищали місто. Ті покликали на допомогу союзного руського князя (ім’я якого, на жаль, не називається). Розгром половців стався до приходу руських дружин. Сельджуки не воювали з русичами, а уклали з ними мир.

Сталося все це приблизно в 1221–1222 роках, тобто десь за рік до битви на Калці. А якщо врахувати, що Котян звернувся по допомогу до Мстислава Удалого в 1222 році, то виходить, дві події одну від одної відділяє зовсім небагато часу.

Ці події так схожі між собою, що перша думка: а чи не два це різних описи одного і того самого? Але звичайно ж це не так. По-перше, монголи — це не сельджуки. Більше того, в 1240-ті роки — монголи завдали ряд поразок сельджукам і підкорили Малу Азію, що належала їм.

І що важливо — в результаті походу сельджуків у Крим були розбиті половці, а не русичі. Може бути, що появу монголів у половецьких степах сприйняли як чергову каральну кампанію проти