Жиль Леруа - Пісня Алабами

Літун кохався по-французькому, а його почет — по-італійському. Його родина по матері походила з убогого римського передмістя, і коли Скотт сказав мені, що ми ідемо до Риму на цілу зиму, щоб він міг скінчити свою книжку оподаль від паризьких спокус, я затремтіла, та не зважилася сказати йому «ні», бо він запитав би чому, а це означало б, що знову настане пекло.

Патті кепсько вихована, силкується сказати мені нянька-італійка, яку ми найняли в Римі. Скотт добряче заплатив їй, щоб вона покинула свою домівку і подалася з нами до Капрі. Я заперечую, намагаюся витурити її або принаймні поставити на місце, та голос мій тремтить і зраджує мене. І я тікаю, затинаючись і зашарівшись від збентеження. Нянька смілішає. «Е' viziata, la tua bambina»[11]. Скотт заходить до кухні й супить брови, похмуро дивлячись на мене. Я покидаю його, нехай балакає з цією дурнуватою молодицею, хатньою господинею, що наче прилетіла з якоїсь жіночої планети.

— Вона смокче великого пальця, а їй лише чотири роки! Е' una vergogna![12]

— Їй усього три з половиною роки, — поправляє Скотт.

— І ми любимо її, — трохи сміливіше кажу я і цілую пухкі щічки моєї донечки й усеньке її тіло, що засмагло під час купання в морі.

Скотт розстрілює мене зеленими очима, де розширені зіниці скидаються на два рушничні дула.

— Існує традиція, — провадить та тітка, нітрохи не збентежившись, — давній і випробуваний звичай, що пояснює, чому в нас, італійців та італійок, найкраща усмішка на світі. — (Що за дурню вона верзе? Та всім італійцям бракує двох зубів із трьох!) — Ми не даємо дитині смоктати свого пальчика, бо від цього деформується піднебіння й викривлюються зубки. Від цього є лише один спосіб: сповити дитину. Спосіб надійний, треба англійськими шпильками пришпилити сорочечку до пелюшки, а потім і до матрацика, то рученята й не дістануть до рота.

А Скотт на це:

— У моєї донечки пречудові зубки, а усмішка мов у янголяти. Ми більше не потребуємо ваших послуг, так чи так, ми повертаємося до Франції. Зайдіть до мого кабінету, я видам вашу платню.

Скотт ненавидів Італію. А я, певне, не була доброю матінкою. Принаймні не могла катувати мою дитину задля її ж добра. Повернувшись із пошти, звідки він телефонував своєму видавцеві в Нью-Йорку, Скотт заявив, що винайняв на півроку віллу в Антібі, пречудову, запевняє він, її рекомендував хтось із наших знайомих. «Пречудова, кажеш?..» Я приголомшено дивлюся на нього. Страшенно боюся повертатися на місце мого злочину. А що як літун і досі там? І якщо я випадково зустрінуся з ним? Адже Антіб так близько від Фрежюса.

— Величезна вілла, — каже він, — там п'ятеро слуг, робити вони будуть усе. Треба брати.

Та коли він називає мені ціну, я вражена.

— Та ми підемо по світу з торбами, Гуфо! — стогну я. — Ти розориш нас…

Хтозна, чи хоче він випробувати мене, чи, може, розвіяти власну тривогу. Хоч які його мотиви, садистські чи мазохістські, він грається з вогнем.

У сусідньому будинку мешкає славетна танцівниця. Вона не засмагає на пляжі й не виходить із дому вечорами. Часом я бачу її на терасі, і ми махаємо одне одному руками; якось я зважилася сказати їй кілька слів, крім звичного «добридень», то вона закусила спідню губу і втекла у свій світ музики й тиші. Вона така вродлива. І така заглиблена сама в себе. Хотілося б мені мати стільки снаги для танцю. Це навіть більше, ніж снага, це сп'яніння, пречудове сп'яніння, набагато ліпше від наркотиків, воно поєднує повітря з тілом. Танцювати — це не думати більше про політ.

В Антібі мені здалося, наче ми таки трохи помирилися. Скотт повернувся до Парижа, де мав вийти «Великий Гетсбі», і новини відтіля були втішні: роман здійняв бучу, від нього в захваті була і преса, і читачі, — за кілька днів він опинився на чолі продажу. Я пишалася ним, пишалася нами: то була гарна книжка, і я знову була її фатальною й бажаною героїнею.

У тій величезній віллі з білими стінами сонце так відбивалося від мурів, що його терпіти було несила. Я почала носити окуляри з темними скельцями. Плавала, аж на ногах вже насилу трималася, ходила до наших сусідів Мерфі кататися вечорами на коняці. Часом вони запрошували мене на вечерю, та тільки задля того, щоб нагадати мені про мій тривожний стан, про мою самотність (пославшись на те, що їй треба перевірити вуха, Скотт забрав Патті з собою), про стриманість («Ох, Зельдо, ти ж тільки томатами і шампанським харчуєшся!»), тож урешті ці вечори почали наводити на мене страшенну нудьгу. Не раз я ледве стримувалася, щоб не зателефонувати на базу і не спитатися, чи ще служить там Жозан. Якось уночі я мало не подалася отим небезпечним схилом Сан-Рафаеля, сподіваючись зустріти там його. Ніколи ще не потерпало так моє тіло од відсутності його тіла. Відірвавшись від нього, я почувалася так, наче мене поклали у кригу. Спершу дригониш, тобі