Колектив авторів - Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

— С. 8. ">[94]. А. М. Стоянов уважав, що, оскільки «промова їхня могла стосуватися головної сутності справи, доводити фактичну правильність і юридичну обґрунтованість цілої претензії», то синегори за своєю роллю «найменше різняться від сучасних адвокатів». Юридичне становище такого оратора надзвичайно логічно визначено Есхіном, який говорив, що «синегор не відповідає за промову, виголошену ним на суді, тоді як свідок відповідальний за свої свідчення»[95].

Окрім синегорії, давньогрецький процес знає іще одну форму захисту — параклетію. Вдавалися до неї в разі, коли власний захист сторони міг, з більшим або меншим успіхом, досягти головної мети — переконати суддів у своїй правоті. Вимагалося одне: роз’яснити якусь окрему обставину, підкріпити певну тезу в промові позивача або відповідача, розчулити дікастів картиною незаслужених злигоднів, зобразити моральні якості або громадянську доблесть особи. Відмінність параклета від свідка полягала у тому, що він міг говорити лише про факти, які не увійшли до показань свідків. Найчастіше вони просто свідчили про «правдивість» і «чесність» позивача або відповідача, характеризували його з позитивного боку[96].

Ймовірно, в деяких випадках могли брати слово й дікасти. Хоча від суддів вимагалася неупередженість, та все ж, вочевидь, суб’єктивний фактор у судочинстві виявлявся доволі часто. Недаремно учень Ісократа Гіперід (390–322 рр. до н. е.) на одному з процесів у своїй «Промові на захист Лікофрона» звертався до геліастів із проханням: «Не додавайте нічого від самих себе до обвинувачення, а краще — до захисту»[97].

Після закінчення судоговоріння без попередньої наради суддів між собою відбувалося таємне голосування суддів. Для виправдання підсудного судді кидали до спеціально призначеної для цього посудини цілі жетони для голосування — псефи, для засудження — просвердлені[98].

В часи, коли зароджувалася ця процедура, кожний суддя, ймовірно, отримував по два псефи (цілому та з отвором) і мусив покласти, висловлюючи свою позицію, один — до мідної, інший — до дерев’яної посудини.

При розкопках ольвійського дікастерію в кількох його приміщеннях та у дворі було знайдено сотні невеликих глиняних кружків, багато з яких мали отвори. Вони інтерпретовані дослідниками як псефи, що служили для голосування[99]. Ця інтерпретація знайшла безсумнівне підтвердження у 1969 р. знахідкою в одному з підвалів дікастерію двох справжніх бронзових псефів (це поки що єдина така знахідка, виявлена поза Афінами). Єдина їхня відмінність від античних полягала в написі «ιερα» (замість «ψηφος δημοςια» на афінських жетонах), рельєфно викарбуваному у прямокутному клеймі[100]. На думку Ю. Г. Виноградова, або ж ці псефи слугували для голосування під час особливо важливих процесів, пов’язаних зі злочинами проти релігії, або ж — що менш імовірно — ольвійський дікастерій перебував під особливим покровительством божества[101].

Після закінчення процедури голосування дікастів підраховувалася кількість цілих та просвердлених псефів у першій посудині та відповідно до результату оголошувався вирок. Камінці у другій посудині могли перераховуватися для контролю у разі виникнення сумнівів. При голосуванні у приватних справах, наприклад справах про спадок, кількість посудин дорівнювала кількості претендентів на спадщину. Наслідок голосування оголошувався головою суду.

За рівної кількості голосів справа вирішувалася на користь обвинуваченого (відповідача). Такий результат міг настати й за непарної кількості суддів, коли деякі з них, вважаючи справу непевною, утримувались від голосування та клали обидва камінці до дерев’яної посудини. При розгляді державних справ позивач, якщо він не отримав навіть 1/5 частини від загальної кількості голосів, мусив сплатити значний штраф і втрачав на майбутнє право виступати з подібними позовами. Якщо ж розглядалася приватна справа, позивач у подібному випадку сплачував епобелію — грошову компенсацію на користь відповідача.

Відносно наслідків проголошеного вироку всі процеси поділялися на дві категорії: «оцінювальні» та «неоцінювальні». Оцінювальними вважалися такі процеси, у котрих покарання визначалося власне судом (або тому, що його вид та розмір не передбачався законом, або тому, що суддям надавалася можливість вибрати одне з двох покарань чи самостійно визначити розміри штрафу). Неоцінювальні процеси — ті, в яких покарання визначалося чинними законами та постановами, а у приватних справах відносно змісту судового рішення існувала попередня домовленість між сторонами[102].

Оскільки інстанційної системи судів тоді ще не існувало, рішення суду вважалося остаточним. Апеляція на висновок дікастів була неможливою. Лише в разі прийняття судового рішення без участі обвинуваченого останній міг звертатися до суду із заявою про те, що на надані ним пояснення його відсутності не було звернено належної уваги або що він не надав відповідних пояснень з поважних причин.

Останньою, п’ятою, стадією процесу було виконання судового рішення, яке зазвичай покладалося на магістратів. До нашого часу не збереглося пам’яток права держав Північного Причорномор’я, які б містили відповідні норми, але відомі джерела подібного змісту, що походять з інших грецьких полісів. Так, за делоським законом (бл. 250 р. до н. е.) у разі накладення штрафу «агораноми повинні стягнути необхідну суму грошей протягом 10 днів, починаючи з дня винесення вироку, і звільняються від необхідності давати в цьому звіт. Якщо вони не в змозі будуть виконати це, вони, давши в тім присягу, передадуть винного