Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

гілочках розвішану зелень. Щось заморожує. Це заціпеніння подібне до льодянистого змертвіння (так буває, коли довго стояв у черзі на морозі, і потім, коли врешті неслухняними, ніби не своїми ногами дочовгав додому й через силу стягнув обмерзлі валянки, нічого не відчуваєш – холодні, мов неживі ступні, як дерев’яні колодки).

– Нюсю! Нюсю! Ти чуєш, Нюсько!

Нюся нарешті виринає з цього страшного, зимного сну, як із домовини. Гуркіт, торсання дверей, защипнутих на тонкий шпінгалет зсередини, і голос дядька Міші, її хрещеного, – невдоволений, хрипкуватий, який пробуджує справніше за єрихонську трубу:

– Нюсько! Холєра! Що там сталося?

Двері нарешті відчиняються, і в сперте, ніби «перележане», із неприємним гнилуватим присмаком повітря (земляна долівка, покрита втрамбованою битою цеглою, погрібець у кутку, накритий дощаним настилом, із якого поширюється вільгий і затхлий дух) знадвору вривається хоч і спекотна, але свіжість. Дядько Міша пропускає поперед себе Клаву («Ти ж дивись! Щоб тихо мені тут!»), виходить і швидко причиняє двері («Замкніться!» – коротко наказує він).

Клава певний час звикає до напівтемряви. Нюсю вона побачила в першу хвилину й встигла роздивитися і смертельну, якусь аж зеленаву блідість, і страшну схудлість сестри.

– Вони що, не годують тебе?

– Та ні… Щось не хочеться… Геть не голодна…

Вони мовчать. Може, за ці два місяці майже безвилазного перебування тут Нюся геть уже здичавіла? Клаві страшно. Як можна тут сидіти цілими днями? Вона виймає з полотняної торби книжку й кладе на сестрине ліжко («Ось… узяла в тьоті Шури… як ти тут тільки примудряєшся читати?»). Вони обидві поки не знають, що це фатальне читання призведе до серйозної втрати зору (Нюся все життя носитиме окуляри), а якби й знали? Чи відмовилася б Нюся від читання, яке лише й рятувало від тихого божевілля? Чи змогла б Клава відмовити сестрі й не принести книжку?

– То що там, Клаво? Чого ж ти не кажеш? Коли вже можна буде додому повернутися? – Від хвилювання Нюсин голос зривається на крик. Ще трохи – і в неї почнеться істерика. Сльози – від страху – відчаю – тупої безвиході – такого відчутного безсилля – люті – бризкають і котяться цим давно невмиваним лицем (уже забула, коли й милася останній раз по-людському). Може, не варто було тікати? Краще вже було б на роботу до тієї Німеччини податися.

– Стьопка обіцяв уже на наступному тижні папера справити. Каже, такий буде «уркунде», що вже ніхто тебе не займатиме! Мама йому вже навіть батькову обручку віднесла! Тож не сумнівайся!

А як же було не тікати? Везуть на роботу? У Європу? У нове, краще життя? А як ні? Он євреїв везли уже у світле майбутнє. Та хіба лише їх? І куди привезли? У моторошний самою лише назвою Бабин Яр? Моторошний… Бо всі вже знають про те, що робилося у вересні сорок першого в тому погибельному місці, дорога до якого через декілька давніх, як сам Київ, кладовищ (справжня via dolorosa – хресна путь – шлях скорботи – дорога до смерті, невблаганної, страшної) спускалася дедалі нижче й нижче – у самісіньку пекельну безодню глибочезного урвища.

Правда проступить… У монументах? Одиноких, камінних, розкиданих по території всієї рекреаційної зони. Парк відпочинку? Парк відпочинку! За чиїмось злим наміром чи так уже було написано в отих найвищих скрижалях – на місці страшних масових страт, число яких перевищує статистичні дані, «зрівняні» з «урахуванням похибки»?… Ось зламані іграшки навіки застигли у виструнчених позах біля входу до метро Дорогожичі. Оплаканим чи ніким не оплаканим діткам? Тут завжди квіти, і урочисто сиві воркітливі голуби підбирають хлібні крихти, що розкидають для них такі ж галасливі хлопчаки й дівчатка. Такі ж, як ті?… Такі ж, як і ті… Мощена різнокольоровими плитками доріжка до камінної мінори, написи на якій трьома мовами («Голос крові брата твого взиває до Мене із землі») чи здатні вмістити – осягнути – увібрати – оповісти – розказати – передати – увічнити – акумулювати – зберегти – оплакати – застерегти – навчити – упередити – відвести – уникнути – раз і назавжди? Православний хрест близько до дороги, по якій щодня тролейбуси – автівки – вантажівки – автобуси незчисленним потоком, у тіні гігантської телевежі. Хрест у вишиваних рушниках позначає умовне місце страти численних українців тут. Мінори – хрести – пам’ятники – скульптурні групи – надписи в лабіринті посипаних червоним гравієм доріжок, обсаджених декоративними кущами й квітами – красиво й вибагливо… А на місці старанно закиданого й затрамбованого нацистською, а потім і комуністичною владою Бабиного Яру чиїсь (чиї?) діти ганяють м’яча, вправляються в стрибках на скейті – зручний розгін! та й де ж його вправлятися, як не в рекреаційній зоні? Кому це треба? Їм, мертвим? Нам, живим? Нам, живим…

Але ні Нюся, ні Клава ще цього не знають, як і не знають усієї правди про Бабин Яр. Та й чи хто може знати її, оброслу легендами й переказами, як старе дерево лишаями й мохом? Чутки, домисли, страшні оповідки… Чи наблизять до того… того, що сталося там? Окреслять сутність невідворотно втраченого, дитинного «нерозпізнання» національності? Чи там, у себе на острові (а може, це був острів їхньої щирої дитячої ізоляції), вони колись ставили одне одному такі запитання: «Українець? Росіянин? Єврей?» Одна мова – одна національність – один спільний простір існування.

«Наказано всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до 8 год. ранку при вул. Мельника – Дехтярівській (коло кладовища).

Всі повинні взяти із собою документи, гроші, білизну та інше.