Тетяна Валеріївна Бєлімова - Вільний світ

мене на побачення (на моє несміливе: «Де – я – тебе – знову – побачу – коли?» вона відповіла з лукавою посмішечкою: «Я напишу тобі листівку! Давай адресу!»).

Тоня… Чому в ті два рази, що ми бачилися до цього, я ціпенів до вибалушкуватого одуру (продавав витрішки, не в змозі вичавити із себе хоч слово! та що там слово? дерев’янів, як справжній паралітик…) – стояв і не зводив із неї очей. А вона сміялася (з мене, дурня отетерілого), щось щебетала про себе – своє дитинство – приїзд півроку тому сюди – господарів. Чому? З якого дива так поводився? Ніколи досі не було зі мною чогось такого.

Ось Кеті – моя ровесниця, яка «вчить» зі мною німецьку (раз платівку покликала послухати, книжки їхні показувала), жартує зі мною, бере на кпини за неправильно вжите слово. І я віджартовуюся, без жодних почуттів розглядаючи її красиве (певно, що так) лице зі склянисто-блакитними очима. А Центу, маленьку тринадцятирічну дівчинку, я взагалі можу розкрутити і підкинути – аж до стелі короварні! Так, задля жарту, заради молодецьких пустощів (крутив так і свою сестру Дарку вдома).

А Тоня? Тоня ніби рідна мені – не лише тому, що приїхала сюди з невеличкого містечка за якихось п’ятдесят кілометрів від моєї рідної Княжої Криниці, говорить однією зі мною мовою, із тотожного зі мною простору й часу, а тому що така… потрібна. Потрібна? Саме так! Із першої зустрічі! Чому? Може, тому, що схожа зі мною смаглявістю, темним в’юнким волоссям і лише очі її, великі, темні, геть не такі, як мої сірі? «Світлі очі й карі – не підходять до пари…» Чи й у нас так буде? Боюся загадувати. Відчуваю якийсь холодок, і хтось єхидний тоненьким голоском проказує: «Вона надто гарна для тебе! Чи тобі, сопливому селюку, таку дівчину?»

Мені? А чом би й ні? Хтось інший, нахабний, промовляє: «Буде моєю! Бо я цього бажаю! І доб’юся цього!» Але як? У який спосіб? Адже в її присутності руки-ноги дерев’яніють, язик німіє, а серце починає шалено гупати, переміщаючись до скронь, обох одночасно. А може, це вроки? Узяла й зурочила мене… Подивилася своїми чорнющими очима – і пропав хлоп (колись мене малим мати водила до баби Килини пристріт викочувати).

Не знаю, не відаю. Усе так складно, бо… Тоня така, як і я, і Тоня зовсім не така, як я… І як наблизитися до тієї, схожої на мене, і оминути ту, яка дивиться так відверто й сміється, аж мені хочеться плакати?

– Сьогодні трохи заспав? Іди вже снідати!

Кеті дивиться на мене так привітно, що мені від цього якось аж прикро… Чого вона так дивиться? Чи я маю вишкіритися у відповідь?

– Пам’ятаєш, казала, що маю платівки? Могли б послухали сьогодні…

Відчуваю, що червонію й нічого не годен із цим зробити.

– Кеті! Ти знаєш, я з товаришами домовився… Якось іншим разом…

Співає півень. Знову співає півень. Курт заходить до кухні й викладає з великого робочого фартуха яйця. Кеті кудись виходить, і Марія зве її, бо в тарілках на столі вже парує гарячий суп, а Цента розливає каву й розставляє маленькі зграбні чашечки. Кеті вертається, сідає на своє місце. Надула губки, намагається не дивитися на мене, просто уникає мого погляду. Образилася, чи що? Чого б це раптом? Я ж «ост»! І хоч би як вона до мене ставилася, це нічого не змінить! Я остарбайтер, з пов’язкою чи без неї… Остарбайтер.

Національність

Крізь невеличке віконечко, радше вузесеньку шпаринку вгорі, майже під самісіньким дашком цієї невеличкої комірчини, пробивається скупе сонячне світло.

– Нюсю! Відчини! Чуєш? Клава до тебе прийшла!

На вузенькому панцирному ліжку в кутку хтось ворухнувся. Нюся спить, вона не може прокинутися так швидко. За ці два місяці, прожиті тут, на Подолі, у комірчині в родичів (цей тихий закамарок – уже майже не Київ і не скидається зовсім на міську околицю: сільські приземисті хатки-мазанки, городи, скотина в хлівах), вона так ослабла, що півдоби сну – уже норма.

– Нюсю! Нюсю!

Нюся здивовано обертається. Хто її кличе? Голос такий знайомий… Це ж Рома! Ось він стоїть біля їхньої школи. Стоїть і не рухається, навіть не намагається підійти до неї! Більше того, коли вона кидається до нього, розкинувши руки, то охоплює лише порожнечу.

– Нюсю! Послухай, що я тобі зараз скажу. Не треба мене чекати! Не чекай мене, чуєш?

– Ромко! Ти що? Через отого рудого німця? – Нюся обертається на Романів голос і бачить його вже під березою біля Дніпра (Ох ця береза! Вона все знає! Усе бачила! Була мовчазною свідкинею їхніх зустрічей і прощань! Тонкостанна, білокора сестричка…). – Та нащо він мені здався? Ну як ти так… Я й розмовляти з ним не стану… Уже не стану! Хай мати йому молоко дають!

– Ні, Нюсю! Не в тому річ… Мене вже немає, Нюсю… Розумієш?

Нюся знову намагається підійти до нього, обійняти, але відчуває під руками лише теплу пошерхлість кори, нагріту на сонці, розрізану вертикальними струмочками покручених прожилок. Якби не береза, чи вдалося б устояти? Як то – «нема»? А хто ж оце з нею розмовляє? Вона хоче його покликати, але відчуває, що не здатна вичавити жодного звуку із себе: горло зсудомило, а в сухому роті неслухняний, чужий язик просто вкляк, годі навіть губи облизати. Та що там «заговорити»? І обернутися – зась! Обернутися чи головою, чи тулубом не вийде. Холодно, хоч літо, яскраве сонечко пробивається крізь шелестливу, на довгих плакучих