Євгенія Анатоліївна Кононенко - Останнє бажання

Але то ще буде нескоро, по кількох десятках років. А за чотири роки після страти німців на колишній Думській площі Іванові Іваку було довірено виконання смертних вироків ворогам народу іменем Країни Рад. І від цього випробування Бог Івана не вберіг. І не дав гідно пройти оте випробування.

І саме в ті часи Іван познайомився з Любою. Познайомився на танцях, які організовувалися в клубі НКВД, куди запрошували перевірених дівчат. Не думаю, щоб у кожної перевіряли біографію до третього коліна. Але дівчата з вулиці прийти на ті танці не могли. Запрошували централізовано студенток медичних, педагогічних або ще якихось училищ, де навчалися самі дівчата.

Люба навчалася в бібліотечному. Чим вона привернула Івана вперше? Чи не тим, що була протилежністю до Маші Каламатної? Була білявою та гарною. Схожою на популярну кіноакторку Любов Орлову. Її вразило, що хлопець у формі вгадав її ім'я, а він просто звернувся до тезки знаменитої на всю Країну Рад акторки. Але Люба, маючи втричі кращі за Маріїні зовнішні дані, не вміла ними користуватися. Стояла під стіною, і ніхто не запрошував її потанцювати. Вона розквітне і стане яскравою жінкою, вже коли вийде за нього заміж. І Іван завжди пишався, коли йому казали знайомі: ваша дружина така гарна!

Хоча Люба справді була дуже гарною, а Іван завжди поспішав поголитися, щоб якомога швидше подалі відсунути дзеркало, але заміж хотіла вона. А він спокусився на те, що одруженим у їхньому гуртожитку давали окрему кімнату. В робітничих гуртожитках і такого привілею не було, там одружені тулилися по кілька родин в одній кімнаті. Був сенс працювати в органах.

Але навіть у їхньому гуртожитку жоден самотній парубок не мав такої розкоші, як окрема кімната на одного. Нежонаті хлопці мешкали щонайменше по троє. Гуртом. На те й гуртожиток. Але все одно краще, ніж халабуда в яру, куди ще й із війни повернувся старший брат Ілля.

— Ти вбивав на війні, Ілля? — питав Іван, з яким вони пили горілку за столом, який влітку стояв просто неба біля їхньої хатки в яру, поки Люба з матір'ю готували обід, а Лесик ганяв навколо будинку.

— Аякже! На моєму рахунку їх сотні тисяч! Я ж снайпер! — невідомо було, чи брат казав правду, перевірити було неможливо. Але він пишався тим, що вбивав ворогів, які палили міста і хати Країни Рад.

Брат не відчував докорів сумління від того, що вбивав німців. Від чого братові було недобре, так це коли під кінець другої пляшки він починав згадувати як траплялося розстрілювати своїх перед шерегами.

— Зрадників і мародерів! Але вони були непогані хлопці! Просто їм не пощастило! — волав на весь яр Ілля Івак. — І ми розстрілювали їх! Я виконував наказ Країни Рад!

Певне й ті, кого в підвалі страшного сірого будинку страчував Іван Івак, були непогані хлопці. Просто їм не пощастило. І він також виконував наказ Країни Рад.

— Щоразу думайте, що страчуєте убивць тих, хто був вам дорогий! — інструктували виконавців смертних вироків. Як казала моя дочка Ірочка, вона фаховий психолог, до будь — якої діяльності треба ставитися, як до сфери творчості. Нас навчали ставитися до виконання страти, як до творчого акту. І Іван намагався уявити, що вбиватиме, а хоча б того, хто вбив учителя Михмиха. Вбив же якийсь безжальний паскуда старого учителя, підстрелив, коли у старенького не було сил крокувати в колоні в'язнів. Піднялася рука на беззахисного дідуся. Але гнів на убивць Михмиха скоро вичах і не міг підживлювати Іванову рішучість. Потрібні були нові джерела натхнення — або інші мотивації поведінки. Отримати своє житло у злиденному повоєнному місті, де люди, здебільшого, мешкали по п'ять душ у кімнаті розміром вісім з половиною квадратних метрів. А для цього треба добре працювати. Все робити ретельно, чітко дотримуватись інструкцій. І Іван Івак усе робив так, як вимагали інструкції. Зрештою, не дурні люди писали ті інструкції.

Ви хочете йти ще далі в минуле Івана Івака? Вірніше, ще глибше? Бо правди у слові «страчував» нема. Наближення до правди є в словах шибениця, зашморг, вибив з-під ніг підставку… То ж сідайте разом зі мною в ліфт, який везе не вгору, а вниз, у підвал, і поїхали разом на нічну зміну.

А чого це роблять уночі? Тут байдуже, чи день, чи ніч нагорі. Та й ті люди, кого приводили сюди, якщо їх, звичайно, можна називати людьми, також перед тим кілька місяців перебували у підвалах і не знали, чи день, чи ніч нагорі, чи зима, чи літо. Більшість із тих людей забували все. Забували, що вони люди, забували своє людське ім'я. Нагадував їм про це напарник Івана Сергій Харч. Він приводив їх сюди, до цієї кімнати. Конвой лишався за дверима. А Сергій заводив засудженого до кімнати мінус тридцять один і вів його до дерев'яної конструкції, яка іменувалася п’єдесталом. Сходинка ліворуч, сходинка праворуч, то ж до центрального підвищення треба було зробити два кроки. Через пару десятків років, коли телебачення Країни Рад постійно транслюватиме міжнародні спортивні змагання, особливо полюбляючи фігурне катання, щоразу, коли Іван бачитиме п’єдестал пошани для спортсменів: перше місце посередині, друге і третє обабіч, він щоразу згадуватиме той п’єдестал з підвалу.

Сергій разом зі смертником піднімався на ліву сходинку, потім підштовхував його далі вгору, щоби той зійшов на центральну. Поряд з головою засудженого гойдався зашморг, а Сергій Харч збігав униз, брав із полиці папку з гербом Країни Рад і гучно зачитував вирок:

— Іменем Країни Рад… — далі звучало ім’я та прізвище засудженого, а далі йшли вже кілька десятків разів чуті кілька десятків слів, що їх Іван Івак знав напам’ять, і які зводилися до суті: — засуджується до вищої міри покарання!

Поки Сергій Харч бадьоро торохтів текст вироку, Іван Івак одягав на голову засудженого чохол, потім зашморг, зістрибував із підніжжя й виштовхував його з-під ніг. А Харч вмикав гучномовець,