Глен Чарльз Кук - Чорний Загін

-- Тільки не діти, -- промовив я, не помічаючи, що говорю вголос. – Тільки не немовлята.

Елмо поглянув на мене дивно, не тому, що сам не був приголомшений, а тому, що я відкрито виразив свої почуття. На своєму віку я бачив багато мертвих людей. Я йому не пояснював, але для мене існує велика різниця між дорослими та дітьми.

-- Елмо, я повинен поїхати туди.

-- Не будь дурнем, Док. Що ти можеш вдіяти?

-- Якщо мені вдасться врятувати хоча б одну дитину …

-- Я поїду з ним, -- сказав Ворон. В його руці з’явився ніж. Мабуть, він навчився цього у фокусника. Це трапляється кожного разу, коли він схвильований чи злий.

-- Гадаєш, ви зможете щось вдіяти проти двадцяти п’яти воїнів?

Ворон знизав плечима.

-- Док має рацію, Елмо. Ми повинні це зробити. З деякими речами просто не можна миритися.

-- Їдемо всі. Моліться, щоб вони не були настільки п’яні, що не зможуть відрізнити друга від ворога, -- здався Елмо.

Ворон рушив уперед.

Поселення було доволі великим. До пришестя Кульгавого в ньому було більше, ніж двісті домів. Половина згоріла, або догорала. Вулиці були встелені трупами. Мухи роїлися навколо їхніх незрячих очей.

-- Нікого в призивному віці, -- зауважив я.

Я зліз з коня і присів біля хлопчика років чотирьох-п’яти. В нього був розтрощений череп, але він все ще дихав. Ворон зіскочив біля мене.

-- Я йому нічим не допоможу, -- сказав я.

-- Можеш припинити його страждання, -- в очах Ворона стояли сльози. Сльози і гнів. – Цьому немає прощення.

Він підійшов до трупа, що лежав у тіні. Йому було років сімнадцять. На ньому була куртка піхотинця бунтівників. Помер в бою.

-- Напевне був у відпустці. Один хлопець захищав ціле місто, -- сказав Ворон. Він вирвав лук з мертвих пальців, натягнув його. – Хороше дерево. Кілька тисяч таких луків прогнали б Кульгавого.

Він закинув лук за плечі, забрав у хлопця стріли.

Я оглянув ще двох дітей. Їм вже нічого не могло допомогти. У спаленій халупі я знайшов бабусю, яка померла, намагаючись прикрити немовля. Марно.

-- Такі падлюки, як Кульгавий, на місце кожного вбитого ворога, створюють двох нових, -- обурювався Ворон.

Десь попереду пролунав приглушений плач, а також прокляття і сміх.

-- Давай поглянемо, що там.

Біля халупи ми наткнулися на чотирьох мертвих солдат. Хлопець не здався без бою.

-- Гарно стріляв, -- зауважив Ворон. – Бідолашний йолоп.

-- Йолоп?

-- Йому не хватило глузду втекти. Може так було б краще для всіх. – Сила з якою він це сказав здивувала мене. Що його обходив якийсь хлопчина з ворожого стану? – В мертвих героїв не буде другого шансу.

Он воно що! Він проводив паралель з якоюсь подією з власного таємничого минулого.

Прокляття і плач переросли у сцену здатну викликати огиду у будь-кого, в кого залишалася хоч краплина людяності.

В колі стояв десяток солдатів, які сміялися зі своїх грубих жартів. Мені це нагадало суку оточену самцями, які, наперекір звичці, не билися за право залізти на неї, а робили це по черзі. Вони загризли б її, якби я не втрутився.

Щоб краще бачити, ми з Вороном сіли на коней.

Жертвою була дитина років дев’яти. Все її тіло вкривали шрами. Вона була перелякана, але не видавала жодного звуку. За мить я зрозумів. Вона була німа.

Війна – жорстоке заняття, і ведуть її жорстокі люди. Бог мені свідок, в Чорному Загоні далеко не ангели. Але існують певні межі.

Вони змушували старого дивитися. Це він був джерелом проклять і плачу.

Ворон засадив стрілу в чоловіка, що саме збирався накинутися на дівчинку.

-- Чорт! – зарепетував Елмо. – Ворон!...

Солдати повернулися до нас З’явилася зброя. Ворон випустив ще одну стрілу. Вона повалила воїна, який тримав старого. Люди Кульгавого втратили будь-який інтерес до бійки.

-- Білосніжка, скоч і скажи Капітану, хай тягне свою сраку сюди, -- прошепотів Елмо.

Одному з людей Кульгавого спала схожа думка. Він дременув щодуху. Ворон дозволив йому втекти.

Капітан припече йому дупу за таке. Та здавалося його це не дуже турбувало.

-- Старий, ходи сюди. Малу теж приведи. І знайди їй якийсь одяг.

Одна моя половина аплодувала Ворону, та інша називала його дурнем.

Елмо не мусив казати нам, щоб ми стереглися. Всі ми були свідомі того, в якій глибокій сраці опинилися. Поспішай, Білосніжка, подумав я.

Їхній посланець добрався до командира першим. Він шкандибав, похитуючись, до нас. Піскар мав рацію. Він був значно гіршим, ніж його люди.

Дідусь і дівчинка тулилися до стремена Ворона. Старий сердито зиркав на наші значки. Елмо злегка підштовхнув коня вперед, вказав на Ворона. Я кивнув.

П’яний офіцер зупинився перед Елмо. Каламутні очі оцінили нас. Здається, ми справили на нього враження. Брутальна робота загартувала нас і це впадало у вічі.

-- Ти! – заверещав він раптово, докладно так само, як плакса в Опалі. Він вилупився на Ворона. Тоді повернувся і кинувся втікати.

-- Стій, Лейн! Не будь сциклом, клятий злодюжка! – прогримів голос Ворона. Він вихопив стрілу з сагайдака.

Елмо перерубав йому тятиву.

Лейн зупинився. Та його реакцією була не вдячність. Він вилаявся і перелічив страхіття, що чекали нас від рук його шефа.

Я спостерігав за Вороном. Він дивився на Елмо з холодною люттю. Елмо зустрів його погляд, навіть оком не моргнувши. Він сам