Глен Чарльз Кук - Чорний Загін

Одноокий завив. Почав жбурляти все, що потрапило під руку. Намагаючись відчистити, порвав свою шкіряну куртку.

Знову всі засміялися. Гоблін був сама невинність. Одноокий супився і бурчав, але не врубався.

До нього почало доходити, коли ми виїхали на пагорб і перед нашими очима з’явилася купка пігмеїв, розміром з мавпу, що старанно цілували кам’яного ідола, схожого на конячий зад. Всі пігмеї були мініатюрними копіями Одноокого.

Маленький маг кинув на Гобліна грізний погляд. Той невинно знизав плечима, мовляв “я тут ні до чого”.

-- Очко для Гобліна, -- присудив я.

-- Стережися, Док, -- буркнув Одноокий. – Як би тобі не довелося цілувати ось тут, -- він поплескав себе по дупі.

-- Коли рак на горі свисне.

В Одноокого більше досвіду ніж в Гобліна чи Мовчуна, та він не такий потужний маг, якого з себе корчить. Якби він міг виконати хоча б половину своїх погроз, Поневолені ходили б перед ним навшпиньки. Мовчун більш послідовний, а Гоблін більш винахідливий.

Тепер Одноокий не спатиме ночами, намагаючись придумати, як помститися Гобліну за те, що той помстився йому. Дивна з них пара. Не знаю, як вони ще не повбивали один одного.

Знайти Кульгавого було не так просто, як ми гадали. Ми пройшли його слідом в глиб лісу, де знайшли покинуті земляні укріплення і гори трупів бунтівників. Шлях повів нас вниз, в долину з широкими галявинами, поділену іскристим струмком.

-- Що це в біса таке? – запитав я Гобліна. – Дивно.

Галявина, немов прищиками, була вкрита широкими, низькими чорними пагорками. Повсюди валялися трупи.

-- Це одна з причин, чому Поневолених так бояться. Смертельні закляття. Під впливом їхнього жару здійнялася земля.

Я зупинився, щоб дослідити пагорб.

Чорні кола виглядали немов накреслені з допомогою циркуля. Межі кіл були чіткими, наче проведені розчерком пера. Всередині лежали обвуглені скелети. Мечі та списи виглядали, як воскові підробки, що занадто довго пролежали на сонці. Я зауважив, що Одноокий уважно спостерігає.

-- Коли зможеш втнути таке, я почну тебе боятися.

-- Коли я зможу втнути таке, то сам себе почну боятися.

Я оглянув ще одне коло. Там все виглядало так само.

Біля мене зупинив коня Ворон.

-- Робота Кульгавого. Я вже бачив таке.

Можливо він перебував у відповідному настрої. Я вирішив скористатися нагодою.

-- Коли це було?

Він зігнорував моє запитання. В нього не було бажання вилізати зі своєї шкаралупи. Він часто навіть не відповідав на привітання, то що вже казати про питання про те ким він був та чим займався.

Він безсердечний. Жахи цієї долини його не зворушили.

-- Цю битву Кульгавий програв, -- вирішив Капітан. – Довелося втікати.

-- Їдемо за ним? – запитав Лейтенант.

-- Ми в чужих краях. Якщо діятимемо самі, нам загрожуватиме більша небезпека.

Ми йшли кривавим слідом по знищеній землі. Позаду залишалися витоптані поля. Спалені села. Вбиті люди та тварини. Отруєні криниці. Кульгавий залишав після себе тільки смерть і спустошення.

Нам наказали допомогти утримати Форсберг. Об’єднуватися з Кульгавим завдання не стояло. Я не бажав мати з ним нічого спільного. Я навіть не бажав знаходитися з ним в одній провінції.

В міру того як сліди спустошення ставали свіжішими, Ворона то брала журба, то в нього піднімався настрій, глибока задумливість переходила у рішучість та ще більш холодну стриманість, за якою він так часто ховався.

Коли я задумуюся про внутрішній світ своїх товаришів, я шкодую, що не володію одним дрібним даром. Хотів би я мати змогу заглянути їм всередину і викрити їхні темні та світлі прагнення. Однак тоді я дивлюся в нетрі своєї власної душі та дякую Богу, що мені це не дано. Якщо ти ледь миришся з собою, нема чого лізти в душу іншим.

Я вирішив ближче придивитися до нашого нового брата.

Коли Піскар, повернувшись з розвідки, доповів, що ми вже близько – в цьому не було потреби. По всьому обрію попереду здіймалися високі, похилі стовпи диму. Ця частина Форсберга була рівнинною, з відкритими просторами та неймовірно зеленою, і чорні колони на фоні бірюзового неба справляли гнітюче враження.

Вітру майже не було. День обіцяв бути спекотним.

Піскар прилаштувався біля Лейтенанта. Елмо і я припинили точити старі побрехеньки та прислухалися. Піскар вказав на дим, що здіймався на обрії.

-- В селі все ще є люди Кульгавого, сер.

-- Ви розмовляли з ними?

-- Ні, сер. Головатий подумав, що Ви будете проти. Він чекає на околиці міста.

-- Скільки їх?

-- Двадцять, двадцять п’ять. П’яні та агресивні. Офіцер найгірший з них усіх.

Лейтенант поглянув через плече.

-- А, Елмо. Це твій щасливий день. Візьми з десяток чоловік та їдьте з Піскарем. Розвідайте що там.

-- От лайно, -- пробубонів Елмо. Він хороша людина, але в задушливі весняні дні його охоплюють лінощі. – Гаразд. Отто, Мовчун, Малюк, Білосніжка, Цап, Ворон…

Я тихенько кашлянув.

-- Ти геть з глузду з’їхав, Док. Згода, -- він швиденько перерахував на пальцях, назвав ще три імені. Ми вишикувалися збоку колони. Елмо окинув нас поглядом, впевнюючись чи ми не забули свої голови. – Рушаємо.

Ми погнали вперед. Піскар направив нас в лісок поблизу знищеного міста. Нас вже чекали Головатий і чолов’яга на ім’я Веселун.

-- Якісь новини? – запитав Елмо.

-- Пожежі вигорають, -- відповів Веселун, в якого сарказм у крові.

Ми поглянули на поселення. Від побаченого в мене вивернуло нутрощі. Мертва худоба. Мертві кішки та собаки. Маленькі, понівечені