Юлія Сергіївна Тагліна - Михайло Грушевський

На початку 1919 року значна територія України, включно з Києвом, була захоплена більшовиками, які почали відбирати в селян землі і передавати їх в «совхози» та сільськогосподарські «комуни». Селянство зобов’язали здавати державі всю сільськогосподарську продукцію, залишаючи певну обмежену норму для особистого споживання. Обмануті селяни почали усвідомлювати, що обіцяних більшовицькою владою «золотих гір» вони не побачать, і навіть навпаки – влада відбере в них останнє. Запізно почали повертатися симпатії до УЦР, до Директорії. По всій Україні вибухнули повстання проти більшовиків.

З 1919 року Грушевський вирішив «перевести свою роботу за кордон», щоб далі працювати для України. Почалися роки еміграції. Родина Грушевських кочувала з Чехословаччини у Швейцарію, а звідти – в Австрію. Катерині, доньці Михайла Сергійовича, довелося покинути Київський університет, до якого вона вступила і де вже почала свою наукову діяльність, надрукувавши перші статті з літературної критики. Навчання вона продовжувала у Женевському університеті.

Перебуваючи в еміграції, Грушевський багато працював. У закордонних часописах він помістив низку статей про Україну, писав про сумну долю Галичини. Окрім публіцистики займався науковою працею. Виїхавши до Кам’янця, він працював у газеті «Голос Подiлля», писав українські підручники з історії для шкіл. Під час життя у Кам’янці Грушевський зрозумів, що не може лишатися осторонь громадської діяльності. Тож у складі делегації від УПСР (Української партії соціалістів-революціонерів) через Галичину він виїхав на конференцію II Інтернаціоналу, а також взяв участь в Люцернській конференції.

Врешті-решт Грушевський створив таку громадську організацію, як Український соціологічний інститут. Вона фінансувалася за рахунок доволі скромного спонсорства. У цій організації навколо Михайла Сергійовича зібралося багато науковців та громадсько-політичних діячів, серед яких був син його колишнього наукового керівника Дмитро Антонович, а також В. Старосольський, М. Шраг, М. Чечель, М. Шаповал, В. Мазуренко, І. Штефан, П. Христюк, В. Липинський та інші. До роботи Українського соціологічного інституту у Відні долучилась і дочка Грушевського Катерина.

Метою інституту Грушевський вважав інтеграцію українського суспільства до європейського та американського, поширення інформації про Україну по всьому світові. Як провідний історик та соціолог Михайло Сергійович склав доволі прогресивну програму діяльності інституту: по-перше, слідкувати за світовим соціальним процесом та за соціологічними дослідженнями і популяризувати їх серед українців; по-друге, представляти українців у інтернаціональних та національних організаціях, які відображають соціальний рух, а крім того, інформувати світову та українську громадськість про український соціальний рух та українську літературу.

План організації інституту Грушевський виклав у проекті «Про Український соціологічний інститут» від 20 жовтня 1919 року. У першому пункті проекту зазначалося, що професору М. Грушевському асигнуються кошти (1 872 000 швейцарських франків) на користь інституту. На ці кошти Михайло Сергійович планував побудувати бібліотеку, архів, типографію, відкрити філії у європейських культурно-наукових центрах. Значних витрат вимагали участь у конференціях та конгресах.

Грушевський виділив два основні напрямки діяльності Українського соціологічного інституту: лекційний та видавничий. «Насамперед, – говорив Михайло Сергійович, – слід було спростувати фальшиву репутацію некультурності українства».

За умов, коли розвиток суспільних і гуманітарних наук в Україні фактично припинився, працівники інституту намагалися не втрачати міжнародних наукових контактів і працювати на рівні світових стандартів. Звичайно, умови еміграції, конфлікти й непорозуміння між представниками різних політичних організацій, брак коштів не можна вважати сприятливими для повноцінної наукової праці. Але навіть за таких вкрай несприятливих умов науковці інституту підготували й видали 13 наукових праць, у тому числі дослідження М. Грушевського «Із починів українського соціалістичного руху. М. Драгоманов і Женевський соціалістичний гурток», де вперше побачили світ невідомі праці М. Драгоманова, а також книги «Теорія нації» В. Старосольського, «Держава і соціалістичне суспільство» М. Шрага та «Україна на переломі» В. Липинського. Під грифом інституту вийшла в світ і одна з перших власне соціологічних українських праць «Початки громадянства. Вступ до генетичної соціології» Михайла Грушевського.

Окрім Грушевського інші співробітники Українського соціологічного інституту також поєднували видання наукових праць з лекційною діяльністю. Для українських емігрантів ними були організовані безплатні курси із суспільних наук, що охоплювали різноманітні питання соціології, політології, політекономії, історії. Наприклад, Грушевський вів початковий курс суспільного і громадського життя, або генетичну соціологію; соціальні основи розвитку мистецтва викладав Д. Антонович; історію української революції – П. Христюк; теорію нації – В. Старосольський; курс «Держава і державне право» – М. Шраг.

Грушевський докладав надзвичайно багато зусиль для розвитку інституту. Він навіть відмовився від посади ректора Українського вільного університету, аби повністю сконцентруватися на науково-видавничій діяльності інституту.

Український вільний університет був приватним українським університетом, який заснували 17 січня 1921 року у Відні. Ініціаторами його заснування були українські професори університетів Австро-Угорської і Російської імперій, письменники, журналісти і студенти, які після Першої світової війни й українських визвольних змагань опинились в еміграції. Але Грушевський обрав Український соціологічний інститут.

Саме в Українському соціологічному інституті Грушевський оприлюднив курс генетичної соціології та почав впроваджувати її в українознавство, яке прагнув довести до європейського рівня. На думку Михайла Сергійовича, українське суспільство треба було досліджувати у взаємозв’язку з політичними, економічними, культурними, релігійними, фольклорними, етнографічними та психологічними чинниками. А особливого значення він надавав дослідженню психології народного життя, її залежності від соціальних явищ. Значення соціології в цілому Грушевський вбачав, перш за все, в тому, щоб допомогти кожній людині зрозуміти суспільство, в якому вона живе.

Щоб мати уявлення про погляди Грушевського на предмет соціології, треба прочитати його працю «Початки громадянства». Михайло Сергійович дає в ній таке визначення соціології: це наука про загальні і постійні тенденції і форми соціального розвитку.

Проаналізувавши основні ідеї позитивізму, еволюціонізму, соціології та марксизму, Грушевський помітив, що прихильники цих напрямків мають переконання, ніби соціальне життя можливо звести до формул, які описують явища природи. Але сам він тримався думки, що соціальне життя має історичний характер, тому жоден із соціальних законів не володіє тими прогресивними функціями, що притаманні законам природи. Якщо в окремих сферах соціального життя – економічній, демографічній, психологічній та інших – можна зафіксувати постійність у змінах або описати зміни якоюсь функцією, то комбінації різних рядів змін та їх перетинання роблять прогнозування соціальних явищ майже неможливим.