Рімантас Кміт - Хроніки Південного

title=" Саюдіс (лит. Sąjūdis, тобто рух) — литовський громадсько-політичний рух, який наприкінці 1980-х років визначав процес відновлення незалежності Литви. ">[10] означав для мене нові кольори, нові значки на лацканах піджаків і зовсім новий настрій. Поруч із значком Саюдіса на тому самому лацкані ще був значок перестройки, а на іншому — Сабріна і Столоне. Практично жодної політики. Москалів у нашому дворі не було, тому й чубитися ні з ким. Всім і так було зрозуміло — все має бути литовською мовою. Так здавалось, що завжди все й було литовською, тільки ніхто на цьому не зосереджувався. Так ніби з москалями не доводилось зустрічатися. На різних турнірах ми грали з латвійцями, українцями, поляками, німцями, румунами, але з росіянами — ніколи. Пригадую, коли побачив по тєліку, як у Верховній Раді підіймають новий прапор — гарний триколірний, здавалося, все мусить змінитися на краще — тепер життя стане повноколірним.

Ще б пак! Кольорів багато з’явилося і різних смаків теж. Скрізь навколо банани, «Кока-кола», «Баунті», «Снікерс», «Марс». Але дурний був би, коли такі ненормальні гроші платив би за це? Тепер для мене головне — вилізти з тої бочки гівна. Тому стою і повторюю, немов щоденну «Радуйся, Маріє»: ND, LD, OC та JH… ND, LD, OC, JH… Ось така собі вервиця з серій фальшивих талонів, щоб не потрапити на них. Тепер кольори грошей пояскравішали, на них голову Леніна змінили лісові звірі, бо ліс для справжнього литовця — наче Ленін, церква і всі князі разом взяті, щось схоже на те на уроці говорила вчителька, коли розповідала про «Анікщяйський бір». Ці талони тепер підробляють просто безбожно. Здається, що беруть рулончик туалетного паперу і друкують на ньому. Всі впали у паніку, тому нема дня, щоб газети не писали про виявлені нові випадки підробок. Найбільше підробляють ведмедів, а один ведмідь — вважай, що один бакс. Саме тому номери фальшивих ведмедів мусиш зазубрити напам’ять як отченаш. А коли беру таку купюру, то ще довго кручу навпроти сонця, може, вдасться хоч щось там розгледіти, хоча це такі гроші, що розглядати нічого.

Однак на базарі я одразу збагнув одну річ — цін тут немає. Тут тобі не кафе біля театру, де ціни якимось-то чином викарбувані на металевому меню, яке вже довгий час у руці тримає джентльмен з циліндром на голові. А ціни на базарі — ніби уявні привиди в головах. І коли уявне більш-менш збігається з побаченим, тоді людина купує. Правда, коли торгуєш бульбою чи морквою, то може бути інакше, оскільки цього добра в усіх багато, але якщо маєш товар, якого більше ніхто не має, тоді набагато легше. Говориш голосом досвідченого фахівця ювелірної справи, дивишся на покупця зверхньо, ледь зазнайкувато, бо якщо він спитає, чи це справжнє золото, ти йому одразу можеш пояснити, яким чином відрізнити золото. Усе пояснюєш і показуєш, що твої бляшки таки справжні. Якщо хтось таке питає, значить, можна казати що завгодно, бо він в цьому ні бум-бум. А потім ще, мов між іншим, додати: їздив я до Риги, там тепер такі кульчики вдвічі дорожче продають. І хто може купувати за тамтешні ціни? Але купують і там. Якщо трапляється якась баба, що хотіла б купити, але чомусь мулиться, треба навішати лапші, як вони пасують до кольору її волосся чи до форми її вуха. Мабуть, вона у житті ніколи не думала про форму свого вуха, і жоден мужик про це нічого їй не казав, а тут навпроти неї стоїть такий делікатний продавець, що від його солодких слів вона миттю витягує гаманець.

Інші запитують ціну, а коли почують, зразу кажуть конкретно: «Придурок». Тут не посперечаєшся, та й не потрібно. Але неголосно, щоб чули інші, а він ні, кидаєш навздогін: покажи дешевше справжнє золото, сам шукай дурнів, ну і так далі. Часом трапляються навіть такі, що запитують ціну, витягують гаманець, розраховуються — і до побачення. Їм, мабуть, здається, що ціна не завелика, а замала. Саме це і є найприємніша мить: коли таким чином розминаються уявні привиди в головах, хоча такі миті трапляються зрідка, так рідко, що можна занести у Червону книгу. Ціна тут нічого не значить, оскільки на кожен товар свій покупець. Після того, як викуплять все, що подешевше, почнуть купувати де дорожче. Завжди знайдуться дурні, котрі купуватимуть утридорога. Інші, коли платитимуть більше, будуть думати, що купують кращу річ.

Однак базарні дні бували не щодня і тільки зранку, а ввечері треба було вигадати щось інше. Оскільки пару баксів я вже повернув назад, то, тиняючись по гуртівнях, раптом подумав: візьму-но ящик Magic Crystal, щоб трошки накинути і заробити, у будь-якому випадку в мене все одно буде дешевше, ніж у магазинах. Не бозна-що, але хоч щось. Я знаю декілька вічно спраглих, які не можуть провести вечора без Magic Crystal, а чого їм пертися до нічного магазину, якщо тут прямо у дворі зможуть все отримати та ще й дешевше. Нічого особливого з того діла я не сподівався, але справа пішла так, що мусив ганяти до бази й тягнути цього добра додому стільки, скільки зміг підняти.

Спершу приходили лише знайомі, а згодом навідувалися й геть невідомі клієнти. Коли біля дверей почали вештатися самі бухарики з обісцяними штанами, батьки сказали, що слід зав’язувати з цим бізнесом негайно. Авжеж, у цьому мене довго переконувати не треба. Поки все йшло спокійно, тихенько і помалу, то було добре, а коли бухарі почали тягнутися колійкою, стало стрьомно — так і мєнти можуть наскочити. Та й самому пора визначитися: або вийти з самодіяльності й серйозно цим зайнятися, або зовсім зав’язати. Бариш на цьому невеликий, тому, щоб мати хоч якийсь зиск, треба щодня цілий ящик спихнути. Отже, я вирішив зав’язати з цим, однак ще два тижні спраглий народ видзвонював у двері, обурено кіпішував, чого це я вимахуюсь і не хочу нічого продавати. Пропили мізки і литовською мовою не розуміли. Тоді я їх послав російською, і все стало ясно.

Доки я тут мудохався з позолоченими бляшками та алкашнею, латвійці в себе зовсім оскаженіли: обклали товар митом, почали прочісувати базари та поїзди. Одного разу натравили на поїзд аж двісті прикордонників, наліпили людям у паспорти купу штемпелів, що ті не зможуть більше в’їхати до Латвії. А якщо ще раз сунешся туди зі своїми буханцями хліба, то можеш отримати від трьох до п’яти років. Кожному приїжджому дозволяють ввозити зі собою їжі лише стільки, скільки треба на один день. Трусять вони всіх без винятку, затримують потяг на скільки їм потрібно, все це погоджено між міністерствами, якщо трусять неповнолітніх, то забирають навіть свідоцтва про народження чи студентські посвідчення. Один татусь аж підскочив на захист своєї доньки: а що нам залишається робити, ви кого тут ловите, краще на кордоні фури затримуйте,