Оксана Каліна - Про життя

Почуваєшся так, ніби тебе взяли наманікюреними ніжними пальчиками за горло і не відпускають. І не збираються відпускати. Іван ненавидів це відчуття — наче ти звір, якого загнали в куток і якому нікуди подітися. Як поводиться звір, якого загнали в глухий кут? Правильно. Він починає шалено опиратися, бо іншого виходу все рівно нема. Ні, можна, звичайно, ще скласти лапки і здатися на милість переможця. Але це було не характері Івана. Помирать, так з музикою! Щоб запам'ятали надовго!

— Так куди ж їхати? — сам себе спитав Іван, — прямо підеш — пригоди знайдеш, наліво підеш — щастя знайдеш, хоча це, якраз, навряд. Направо підеш — голову скрутиш. Здається так в казці сказано. Чорт його душу знає. Поїхали там, де пригоди, а по дорозі, може й щастя здибаємо.

Іван натиснув газу до полу і авто, мов шалене, рвонуло з місця. Десь через півгодини такої їзди Іван уже не впізнавав місцевості. Пряма дорога завела його хтозна куди. Може воно й на краще.

Він хотів ввімкнути музику на всю силу динаміків, але передумав. Після всіх скандалів, вияснень стосунків, хто кого любить, а хто кого використовує, хотілося просто побути в тиші. Іван, хоч і їхав на шаленій швидкості, встиг помітити просіку у густій посадці, що росла вздовж дороги і, ледь не врізавшись в дерево, звернув туди. Заглушив двигун. Машина, видавши якийсь дивний, стогнучий звук, зупинилась і замовкла. Іван сполошився.

— Е, мать, — сказав він, звертаючись до автівки, — не здумай здохнуть. А то мені без тебе капець.

Машина ще раз зітхнула, вже ніби ображено.

— Знаю, знаю, — продовжив Іван, — я за тобою не доглядаю, як потрібно, тільки експлуатую, наче остання наволоч. Потерпи, добре? Ось підзароблю грошенят, підлатаю тебе, будеш, ніби тільки з заводу.

Він замовк, а потім, гірко розсміявшись, сказав:

— Дожився. Вже із залізякою розмовляю. Хоч вона мене розуміє.

Іван відчинив вікно, в салон увірвалось свіже, трохи прохолодне повітря. Він глянув на небо. Там, ніби діаманти, виблискували зорі. Їм не було діла до земних проблем і тому від них йшла аура спокою і благодушності. Іван задивився на небо. На душі стало трохи спокійніше і світліше.

Раптом задзвенів телефон. Він не звертав на дзвінок ніякої уваги, але той, хто телефонував, виявився дуже настирливим. Іван знав, хто це, тому й не поспішав брати слухавку. Врешті решт йому набридло слухати телефонні трелі і він, прочитавши на дисплеї «Іванна» (хто ж іще) відповів:

— Алло…

— Ти скоро будеш вдома? — спитала Іванна.

— Де-де? — посміхнувся Іван, — це твій дім, а не мій, і ти мені про це часто нагадуєш.

Іванна замовкла.

— Вибач, — сказала вона, — мені просто хочеться, щоб мій дім став і твоїм і…

— Тобі просто хочеться, щоб я був при тобі, ніби песик на повідочку, — доволі грубо перебив її Іван, — а я не пес, і на задніх лапках ні перед ким ходити не збираюсь!

— Ти таки пес! — заволала Іванна, — в тебе навіть будки своєї нема! Скільки ти мені нервів витріпав! Горбатого могила справить! Все життя будеш пити і по дівкам бігати. Зараз же теж, мабуть, п'янючий! — аж задихалась вона.

— Ще ні, — відповів Іван, — але це ідея.

Він відкрив бардачок дістав звідти почату пляшку коньяку, хильну прямо з горла.

— Нажерешся — до мене не приїжджай. Тули до своєї благовірної дружини, нехай вона з тебе чоботи знімає!

Іван посміхнувся. Знає, дєточка, куди вкусити, щоб болючіше. Дружина випхала його з дому три місяці тому, коли дізналась про існування Іванни, і знову відчиняти двері не поспішала. Люди добрі постарались, доложили. Якби не вони, ніхто б про Іванну не дізнався і ці, на початку необтяжливі стосунки, зійшли б нанівець самі по собі. Але маємо те, що маємо.

— Ага, — сказав Іван, — потулю.

Він вимкнув телефон, закинув його за сидіння. Завів авто, ввімкнув на всю силу динаміків музику і помчав по дорозі далі. Може до ранку й добереться не додому…

Все буде добре

— Все буде добре! — сказав собі Микола і відкоркував чергову пляшку.

Прозора рідина приємно забулькотіла, переливаючись із пляшки в склянку. Сонячний промінчик, що «застрибнув» до гранчака замерехтів всіма барвами веселки. Микола мимоволі замилувався цим незвичним явищем.

— Ось вона — моя радість! — він любовно погладив пляшку по пузатому боку, — щоб я без тебе робив! Ти одна можеш примирити мене з цією паскудною дійсністю!

Микола перехилив гранчак і, не зморщившись, випив.

— Закуси хоч, — буркнув Іван, Миколин друг.

Взагалі то пили вони разом, але Івана нещодавно прихватила підшлункова та так, що він мало не на стінки дерся, тому зараз «воздержувався». І взагалі, останнім часом йому все частіше приходила в голову думка про те, що пора зав'язувати.

— Миколо, — сказав Іван, спостерігаючи, як друг наливає чергову порцію спиртного, — слухай, досить квасить. Потрібно братись за розум.

— Все буде добре! — відповів Микола і перехилив ще раз.

— Що — добре? — почав кип'ятитися Іван, — робота стоїть. Ти або п'яний, або нетверезий. Ну що ти хиляєш без кінця без краю? Горілкою горя не заллєш, і життя кращим не зробиш. А здоров'я «вграєш».

— Ой, які ми правильні-і-і, — насмішкувато протягнув Микола, — це з яких це пір ми такими стали? Третього дня, пам'ятається, я тебе самого ледве додому доволік.

— От і досить! — Іван гепнув по столу величезним кулачиськом, — вже й перед людьми соромно, чесне слово.

— Тобі не соромно, — гигикнув Микола, — тобі завидно, що я можу пити, а ти ні.

— Та пішов ти… — не витримав Іван.

— Сам іди, — беззлобно відповів Микола, — одягни мої чоботи, пройдись по моїй дорозі, спотикнись об те каміння, об яке я стільки вже ось спотикаюсь… От тоді будеш учити і вказувати, пить мені, чи