Оксана Каліна - Про життя

малому про все, що сталося, і зрозумів, що зможе все: і витримає, і пояснить. І справді, вони ж з татком не на різних полюсах. Он завтра візьме і витягне його в футбол пограти. Правда? Правда! Колекціонер

— Викликали? — в просторий кабінет Петра зазирнув молодий хлопець зі світлим волоссям і дивними, глибокої синяви очима.

— Викликали, — підтвердив Петро. Погляд у нього був строгим, в руках загриміла зв’язка ключів, — командировочна намітилась.

— Знову! — комічно вжахнувся синьоокий хлопець, — Гавриїл сюди, Гавриїл туди. І поспать не дадуть.

— Тобі спати не положено, — посміхнувся Петро, було видно, що вдавати строгість йому стає все тяжче, — любов відправишся шукати. Зібрати, так би мовити, колекцію з випадків щирої любові.

— Зараз? — здивувався Гавриїл, — та де ж я ту любов знайду? А якщо не знайду взагалі?

— Разговорчики в строю! — посуворішав Петро, — сказано — зроблено. Сам знаєш, що в нашій конторі за непослух буває. А як не знайдеш… — Петро трагічно розвів руками.

— Капець всьому, — переклав його жест Гавриїл, — ото ж бо й воно. Добре, відправляюсь.

— Ось валіза, — сказав Петро, — в ній переоблаченіє. Звіт чекаю через тиждень, — кинув він навздогін Гавриїлу, який вже виходив з дверей.

— Обійдусь без валізи, — відповів Гавриїл, — Я архангел таки, не фокусник якийсь…

* * *

…Галя вже третій тиждень доглядала чоловіка, який лежав в лікарні. Доглядала справно.

— Пощастило вашому чоловіку, — казали медсестри, — інша б жінка, така ж молода і гарна, як ви, давно б здалась. Вибачте, але він не жилець, а якщо й очуняє, то скоріш за все буде глибоким інвалідом.

Галя на ці слова скромно опускала очі долу і скорботно підтискала губи.

— Що ж робити, така моя доля.

Їй необхідно було, щоб чоловік прийшов до тями. Ненадовго. І підписав заповіт на її ім’я. Вона не збиралась ділитися майном з його дорослими дітьми від першого шлюбу. Не для того за старого багатого дурня заміж виходила. А далі як хоче: хоч вмирає, хоч овочем живе. Кохані дітки доглянуть.

Раптом в палату зайшов лікар. Синьоокий, зі світлим волоссям. «Гавриленко. Г.П» було написано на бейджі. Галя остовбеніла. Вона зроду такого красеня не бачила. От вона б з ним закрутила…

Лікар пильно подивився Галі в очі. «Ти хоч би чоловіка провела, не на прогулянку людина збирається», — раптом промайнуло в неї в голові думка, ніби кимось навіяна. Галі стало соромно. А й справді…

* * *

…Десь жалібно, аж серце заходилось, підвивала собака. Інна саме йшла з роботи, втомлена, без настрою.

— Порозводилось, блін, приблуд всяких, — зло бурмотіла собі під носа.

В руках вона несла важкий пакунок. Захопила собі на вечерю червоної рибки, масла і пляшечку коньяку. А що, має право. Може, їй горе потрібно залити. Четвертий десяток розміняла, а щастя нема. Одна — однісінька, як билина.

Раптом щось тюкнуло Інну в ногу. Вона обернулась. Поряд, хитаючись на худющих лапах, стояв пес. Він жалібно дивився на Інну. Очі у собаки були…синіми.

— Ти породисте, чи що? — вона гидливо дивилась на пса.

— З ким це ви розмовляєте?

Поряд з Інною зупинився сусід, Сашко. Цікавий мужчина! Казали люди, що він з бандюків, але Інні було все одно. От би зцапать його у свою приватну власність!

— Та ось, собачка, біднесенький, — Інна, намагаючись побороти гидливість, взяла пса на руки, вона ладна була будь на що, аби привернути Сашкову увагу — .собі заберу, пропадати йому, чи що?

— Добре діло, — сказав Сашко і відчалив. Його ніколи не цікавила Інна.

— Пішов! — Інна щосили гепнула пса додолу, він жалібно заскімлив.

Раптом з-за рогу вулиці повернувся Сашко. Він підняв собаку на руки, ніжно притис до білосніжної сорочки.

— Ну ти… — сказав Сашко і замахнувся, ніби хотів вдарити жінку, вона аж відсахнулась, але лише погрозив пальцем, — паскудниця. І пішов з собакою в напрямку свого дому.

* * *

— Ніколи в житті не вибачу! — сказала Віта і закрила двері перед носом у чоловіка.

Нехай іде туди, де жив останні два місяці. У тої ж краще, і вона, мабуть краща. Струнка, ну і далі, що там за списком вимагається від коханки. Сволота! Очі б обом повидряпувала! А найперше благовірному.

— Мамо, — до Віти підійшов молодший син, Андрій, — чому тато до хати не заходить.

Віта виглянула у вікно. Чоловік стояв біля дерева. Плечі опущені, погляд згаслий.

Віта згадала, як він сказав:

— Не люблю її. Дурень був. До тебе хочу. До дітей. Тут мій дім.

Може повірити? Віта довго вагалась, потім повернулась до сина:

— Іди, поклич батька в хату…

* * *

…— Ну що, знайшов? — Петро зустрів Гавриїла прямо біля дверей, — звіт у теку клади зараз же, а то знаю тебе, місяць носитимеш.

Він протягнув Гавриїлу білу з золотом теку. В неї ліг один аркуш, на якому було написано: «Будемо жити»!»

— Літератор, йолки дрова, — задоволено хмикнув Петро і, весело насвистуючи, відкрив двері з написом «Небесна канцелярія».

Довга дорога не додому…

Іван міцно тримав в руках кермо свого авто. Він вирішував дуже важливу задачу: куди поїхати сьогоднішнім вечором? Бажано, щоб дорога була прямою, нікуди не звертала. Він би тоді мчав на шаленій швидкості вперед, ні про що не думаючи. Тільки дорога, авто, кермо в руках і вітер за вікном…

Іван міг би так їхати безкінечно довго. Аби тільки не повертатися додому. Додому? Хто знає, як це, коли тобі не хочеться повертатися до жінки, яку не любиш? А більше їхати нікуди.