Ольга Рєпіна - Люба Елен із Бріджсвіла

— Чому? — здивувалася мама Велла, знаючи, як донька обожнює казки.

— Як чому? Ти що, хочеш, щоби у мене замість потрібних речей, наприклад, арифметики, голова була зайнята всякими дрібницями? — питанням відповіла їй Елен.

— А що, хіба казки — це дрібниці? Адже ти їх так любиш! — знову здивувалася Велла.

Відклавши пензель і розвернувшись, вона полишила картину, над якою працювала.

— Ну… Не те, щоб зовсім вже так… — протягнула Елен. — Але ж чарівниць не буває і чарівників — теж. То навіщо мені казки?

— Люба моя, ти здорова? — занепокоєна не на жарт мама Велла сіла поруч з Елен і помацала її лоб.

— Та зі мною все гаразд, матусю, — відповіла дівчинка. — Тільки от після нашого свята я все думаю, думаю… Адже я завжди вважала, що мсьє Жіль робить справжню чарівність, а містер Пік сказав, що це просто фокуси. А потім ось іще: у казці про Червону Шапочку вовк по-справжньому з’їв її та бабусю? А як же тоді їх із вовчого черева витягли? Помили чи що?… Чому про це у казці не говориться?

— Так це ж казка, найчарівніше, найдивніше, що може бути, а може й не бути у твоєму житті, — спокійно пояснила мама Велла. — А хіба наше різдвяне свято — це не казка? А ваші подарунки, ваші папуги, феєрверк у саду?

— Все це ми зробили самі… — скучно протягнула Елен.

— Ну то й що! — заперечила Велла. — Зате ти побачила, що казку у своєму житті можеш зробити сама. Це і є найбільше диво.

Тут їхню розмову перервали мсьє Жіль і Джейн, які увійшли до кімнати. За минулі декілька днів вони остаточно подружилися.

— Що є найбільше диво? — усміхаючись і хитро поглядаючи на Елен, запитав мсьє Жіль, який почув кінець розмови.

Елен, глянувши на них обох і нічого не сказавши, поманила свою кузину рукою і вийшла з кімнати.

— Що це у вас за секрети? — запитав Веллу мсьє Жіль.

— Казок, каже, досить, — усміхнулася Велла. — Настрій у неї такий серйозний. Вже не просто дитина, а доросла людина: про все власні судження, власна думка. Виховувати вже запізно, можна лише щось додати, однак лише за допомогою серйозних розмов.

— Так… — тільки й сказав мсьє Жіль. — до речі, хотів спитати у вас про вашу кузину, матір Джейн. Що від неї чути?

— На мою думку, вона дуже нещасна, — промовила Велла, — хоча й дуже красива.

— Більш повної інформації я ні в кого не зміг би отримати, — відповів вдячно мсьє Жіль. — Піду до наших міс. У нас, якщо не помиляюся, за графіком розваг ідуть танці до упаду під старі платівки містера Кларка.

І він, галантно відкланявшись, вийшов з майстерні Велли, лишивши її в нерозумінні, навіщо йому знадобилося розпитувати про Памеллу.

Увечері втомлені від нескінченних танців, ігор з папугами, галасливої вечері і жартів тата Симона дівчатка вкладалися спати, коли Елен раптом сказала мамі Веллі:

— Ні, матусю, ну який у нас тато красень, ну який красень! Як же тобі поталанило, що ти саме за нього вийшла заміж!

Велла, спустившись у вітальню, не втрималася і розповіла всім про те, що думає Елен про тата Симона. І увесь вечір мсьє Жіль, який достатньою мірою розвеселився, називав його не інакше, як «ну який красунчик».

А вранці, коли тато Симон прийшов будити дівчаток, Елен раптом його запитала:

— Тату, а чому люди вранці так рано встають?

— Напевне, хочуть за день багато чого зробити.

— А… Хочуть по швидше прожити життя і вмерти… — протягнула Елен.

— Не знаю, доню, — збентежився тато Симон. — Мені такі питання в голову не приходили.

— Тату, — раптом пожвавилася Елен. — А ти можеш взяти мене в цирк виступати? Я можу хула-хупи крутити — на шиї і на руках одночасно, разом. Я навчилася!

— Це несерйозна розмова! — відповів тато Симон. — Ти повинна ходити до школи, жити влаштованим життям, а життя циркача — це суцільні переїзди і незручності.

— Зате цікаво! — раптом додала Джейн, яка прокинулася. — Якщо ви візьмете Елен, то і мене не забудьте. Я хочу бути дресирувальницею або лікувати звірів.

— Ну, з вами що година, то й новий клопіт! — відповів тато Симон, який не встиг ще звикнути до того, що його донька так подорослішала за останні півроку. — Досить розмовляти. Швиденько вставайте! Адже сьогодні, у день від’їзду, нам потрібно ще встигнути переробити силу-силенну різних справ!

Різдвяні канікули мсьє Жіля і тата Симона добігали кінця. З ними від’їздила і мама Велла, щоби доповнити свою виставку новими роботами. Елен і Джейн залишалися під опікуванням місіс і містера Мітсвудів.

Як не умовляла Елен час не поспішати, однак настала хвилина прощання. Всі висипали на дорогу біля воріт, очікуючи автобус, який мав відвезти Веллу, Симона і мсьє Жіля на залізничну станцію. Дівчатка стояли поруч з дорослими. Елен трималася за руки Велли і Симона, намагаючись використати їх як гойдалки, і не давала батькам стояти спокійно. Джейн тримала руку мсьє Жіля, і очі у неї були дуже сумними.

Та ось уже з-за рогу з’явився невеликий автобус, ось він наближається все ближче і ближче… З дверей, що розкрилися, випурхнула елегантна жінка з невеликою валізкою і, помахавши рукою водієві, здивовано втупилася зором у всіх, хто стояв поруч з відкритими дверцями автобуса.

— Памелло, ти? — здивувалася в свою чергу Велла. — Чому ж ти не попередила нас про свій приїзд?

— Доброго дня всім! З минулим вас Різдвом! — щебетала Памелла, оточена натовпом родичів.

Джейн, яка вищала від щастя, повисла у неї на руках.

— Ми не поїдемо сьогодні, містере Райтон! — крикнула Велла водієві автобуса. — Скоріше за все, це буде завтра! У нас — непередбачені обставини!

Містер Райтон розуміюче посміхнувся, кивнув головою, і автобус рушив, залишивши мандрівників з валізами на краю дороги.

Всі зайшли у дім.