Лілія Черен - Марта

Вечір огортав криві вулички київського Подолу м'яким покривалом сутінків. Між одноповерховими будинками лягали злодійкуваті тіні. Марта йшла по хіднику, міцно тулячись до могутньої постаті Володимира.

— Знову посварилася з тіткою? — запитав.

— Так. Я більше не змогла витримувати всі її докори. Сказала, що переночую у Маргарити, але вона з бать-

нами зараз за містом на дачі в Святошині... Мені їхня наймичка сказала. Тан не хочеться повертатись додому. Це буде ще один привід для докорів. Давай іще трохи пройдемося!

— Е, ні. З мене на сьогодні прогулянок уже досить. Але вихід є. Я маю кімнатку зовсім поряд. По роботі. Я думав тебе там чаєм напоїти, а тепер ти у ній переночуєш...

Вони проминули ще кілька низеньких будиночків.

— Доброго вечора, Розо Яківно! Як поживаєте? А це я, — хлопець звернувся до маленької згорбленої жінки, що стояла на ганку одного з будинків. Вона кивнула йому у відповідь.

— Сьогодні мені потрібна ваша кімната, — стара ще раз кивнула своєю надто великою головою, як на її сухе, скоцюрблене тільце, дістала з кишені засмальцьованого фартуха ключі і простягла Володимирові.

— Дякую! — і вже знову до Марти. — Не бійся. Все буде добре. Як бачиш, з кожної складної ситуації є вихід. А на ранок тітка перебіситься.

— Якось незручно. Я краще піду.

— Та вже не вигадуй нічого, — заперечив хлопець. Потім засвітив гасову лампу й поставив грітися на примус чайник.

Марта присіла на високе ліжко, застелене рябенькою картатою рядниною, і сором'язливо склала долоні між колін. Спостерігала за впевненими, але водночас вайлуватими рухами Володимира. Потім легенько видихнула повітря і сказала:

— Не лишай мене тут саму.

— Ти справді хочеш, щоб я побув із тобою? — запитав.

— Так. Мені якось моторошно.

Володимир ледь чутно засміявся. Присунув до ліжка дерев'яний потертий стілець, сів на нього й подружньому, підбадьорливо погладив їй передпліччя:

— Ти надто багато «відчуваєш». Стався до всього легше, і проблем істотно зменшиться.

Марта кивнула у відповідь, немов даючи мовчазну обіцянку, і прихилилася до його плеча. Хлопець незграбно, по-ведмежому, погладив її по голові. Дівчині було хороше. Хотілося пригорнутись ближче, потонути у чоловічому тілі, знайти такий надійний прихисток, який, може, тільки й є, що у дитини в лоні матері.

Потім вони майже мовчки випили чаю з кавалком шоколаду, який Володимир приніс із собою.

Марта була трішки напруженою. Вона не знала, як себе поводити, бо ж опинилася сам на сам з дорослим чоловіком в одній кімнаті вперше. Уникала слів, бо на думку спадали лише всілякі макабричні фантазії, які народжувала ця казенна незатишна кімнатка з брудними шпалерами в геометричний візерунок, з ліжком, яке зберігало відбитки різних тіл, з непрасованими гардинами на заляпаних вікнах.

Врешті Володимир прикрутив гасничку, і вони полягали спати вдягненими, як були.

Сон не йшов до Марти, надто незвично все було довкола. Дослуховувалася до рівного дихання Володимира. У темряві кімнати вона силувалася розпізнати риси обличчя цього чоловіка, який в останні дні став їй таким рідним і лишався водночас неймовірно чужим і далеким. Десь у сусідній кімнаті кілька разів бемкнув годинник. За вікном раз у раз чулися п'яні вигуки пізніх перехожих.

Ніби відчуваючи її погляд, Володимир прокинувся. Його ще сонні очі завмерли між реальністю і сновидінням.

— Не спиш? — запитав хрипко.

— Ні, не виходить, — зізналася.

Він провів своєю великою долонею по її стегну, повторюючи м'які вигини вже цілком сформованого тіла. У нічній тиші чулося його важке гаряче дихання. Майже повний, зі щербинкою, місяць виповз з-за хмар й тепер зазирав зацікавлено у просвіт між куцих шматків гардин. Дівчина глянула у вікно, і їй раптом привиділося, що то не тонке чорне дерево, а моторошна стара власниця будинку, заглядає, свариться пальцем...

В цей час хлопець продовжував мовчки досліджувати її тіло. Якась млосна, раніше незнана хвиля піднялася з глибин її єства, і, не досягнувши вершин, сумирно вляглася. Після раптового спалаху Марта лежала тихо, незворушно. Її тіло, зачаївшись, вслухалося у кожен дотик чужих рук, ніби насторожено смакувало незвідані заморські ласощі. Лише серце гупало голосно, забиваючи молоточки у скроні. Лише воно зраджувало їй, завмирало і зворушувалося від несподіваного спалаху ніжності Володимира.

Марта розуміла, що коли не зупинить його, то трапиться щось непоправне. Але в ці хвилини всі перестороги здавалися їй надуманими й абсурдними.

Вона була з ним, і лише це щось важило.

Коли все відбулося, Володимир згріб її своїми руками велетня і зміненим голосом захоплено прошепотів: