Ерік-Емманюель Шмітт - Готель між двох світів

Маг. Вам уже не страшно?

Жульєн. Я боюся лише одного: втратити її.

Маг. Ви думаєте, що там, нагорі, справді щось є?

Жульєн. Раніше мені було достатньо одного випадку, щоби пояснити, чому мене нудить від світу — еге ж, звичайної суміші молекул досить, аби зіпсувати цю запашну юшку буття. Проте коли я дивлюся на Лору… Хіба могли випадково поєднані молекули утворити Лору? Невже через зіткнення камінців і диму утворилися врода, усмішка і легка вдача Лори?!

Доктор С. Можливо… Хтозна!..

Жульєн. Ні! Нині в мене є причина для оптимізму — і звати її Лорою.

Доктор С. Це добре, що ви так любите життя. Проте хіба ви не боїтеся смерті?

Жульєн (вибиваючи зубами третяка). М-м-менше!

Доктор С. Бог, який дозволяє вам жити, можливо, дозволить вам і померти.

Жульєн (трохи повагавшись). Навіщо ж тоді існувати — якщо не існуєш вічно?

Доктор С. Добре вже те, що деякі речі існують. Чому ви хочете, щоби вони існували вічно?

Жульєн. Нам не дано достатньо глузду, аби позбутися розуму, — бо інакше це був би зайвий отруйний дар. Матерія, яка оплакує сама себе, — хіба це матерія? А свідомість? Чи це лише плоть, що стікає кров’ю, чи все ж таки вона краща за плоть?

Доктор С. Свідомість — мов гостре лезо. Що вона дозволяє: гірко розчаруватися чи все ж зберігати надію? Яка це свідомість — трагедії чи таємниці?

Жульєн. Пропоную закластися. Вже саме знання про те, що всі ми помремо, є знаком.

Маг. Знаком чого?

Жульєн. Знаком, що єдине, про що ми знаємо, — це те, що ми помремо.

Доктор С. Однак усе вкрито туманом безвісти.

Жульєн. Там, де раніше я бачив туман, нині хочу побачити проблиск світла.

Доктор С. І все це — завдяки Лорі?

Жульєн. Що таке диво? Те, що дозволяє нам вірити. Лора — це моє диво.

Доктор С. (замислено). Логічно…

Жульєн. Дива цілком достатньо. Тепер я можу довіряти і хочу сподіватись на те, чого не розумію. (Майже благає.) Дозвольте нам піти разом!

Доктор С. Хотіла б я мати змогу відповісти вам «так»!..

Жульєн. То так і скажіть!

Доктор С. Але я не маю влади над цим. (Трохи помовчавши.) Не маю влади…

Жульєн (пригнічено). Ех…

Доктор С. Доля Лори залежить від обставин. А обставини я не замовляю.

Жульєн. Звісна річ, звісна річ… (Поволі прямує до коридору В.) Повертаюся до Лори… по-дурному згаяв стільки часу без неї. (Неуважно.) Дякую вам.

Виходить.

Засмучена цією розмовою, Доктор С. сідає до одного із крісел.

Маг. Важка у вас робота.

Доктор С. мовчить.

Маг (зізнанням справи). Піклуватися про інших, завойовувати їхню довіру — а потім раптом зізнаватись їм, що не маєш жодної влади.

Доктор С. Ви ж не хочете відповідей — вам усім подавай тільки ілюзії!

Маг. Еге ж, а ще переконання — пригадуєте Президента? Переконання — це зброя слабких і вічно стривожених. Проте кепські переконання важать більше, ніж сумнів. Хотів би я, аби мені підказували: це отак, а це — ось так.

Доктор С. А потім ви навчилися задовольнятись гіпотезами.

Маг. Так! І це дуже зручно! Граєш собі з припущеннями, мов із мильними бульбашками! Коли не знаєш чогось — вигадуєш!

Доктор С. робить рух, ніби збирається вийти. Маг різко підводиться, виймає з кишені візитівку і простягає Докторові.

Маг. Тут номер мого небожа. Хай подзвонять йому і відімкнуть мене.

Доктор С. Байдуже. Буде так, як має бути. Я не повинна передавати цю інформацію.

Маг. Докторе, благаю вас, покваптеся! Лора, як і я, в лікарні Святого Людовика[1]. Це ж так просто: достатньо вийняти один-єдиний дріт, потім взяти з моїх грудей шмат плоті і спустити його поверхом нижче.

Доктор С. Але ви просите про заборонене!

Маг. Хіба не набридло вам спостерігати за тим, як люди проходять повз вас, як страждають через нездійснене або скоєне, як, можливо, очищуються, а проте — хіба все це не до дупи?! Хіба не набридло вам мовчки дивитися на цю лотерею долі? Хіба сліпа суміш молекул — єдиний можливий критерій? Чому Бог мовчить? А раптом він теж у комі? Чому він не відгукується? А раптом він теж у важкому стані? То реанімуйте його! Відживіть! Зробіть щось! Скільки вже століть про нього кажуть так, ніби він при смерті?! Нехай прокидається! Або ж, якщо йому справді вже однаково, хай остаточно гигне — а його місце посядете ви! Благаю, візьміть на себе роль Мойри!

Доктор С. Який ви наївний! Мойра! Нехай світ оцінить ваші заслуги, хай доброго знайде винагорода, а злого — покара, хай згине хвороба, хай доброта прожене смерть… Еге ж, справедливість… Будь-що може прибрати подобу справедливості, навіть якщо ця справедливість — несправедлива, навіть якщо її чинять примхливі упереджені боги, авжеж, навіть якщо її чинить Бог, якому абсолютно байдуже! Бог… воля, лад, думка, щось, подібне до людини, яка стоїть вище за вас. Та замість цього в усі часи життя було таким, яким воно є, — глухим, сліпим і байдужим. Матерії начхати на ваші сміливість і гідність.

Маг. А як щодо волі? Моєї волі? Вашої волі?

Доктор С. Ви перебуваєте в