Ерік-Емманюель Шмітт - Готель між двох світів

Маг. Свобода існує лише за умови, що в неї вірять і її стверджують. Гаразд, я згоден: заведений лад існує за власними законами творення й розкладу, проте хіба не хочеться вам раз — лише раз! — стати піщинкою, відмінною від решти байдужої дюни?

Доктор С. мовчить.

Маг. Піщинка… Звичайна піщинка… але гуманна, — і ми впораємося зі сліпим випадком!

Доктор С. мовчить.

Маг. До того ж, Докторе С., лише уявіть: як солодко порушувати правила!..

Доктор С. Слухайте, хіба обов’язково додавати до розумних міркувань усіляку дурню?! (Підводиться.)

Маг. Часом, у дитинстві на канікулах, я залазив на сливу, роздивлявся з неї наше містечко і почувався зачарованим, інакшим, вищим від усіх. «А що, — спало одного разу мені на думку, — як я припиню дихати?» І я затримував дихання. І чим важче було, чим червонішим я ставав, відчуваючи, як тепло наповнює вени на моїй шиї, тим сильнішим, непереможнішим почувався. Ясна річ, щоразу я складав зброю і вдихав на повні груди — але відчуття лишалось надовго. Іншим разом я казав собі: «Якщо захочу, то не помру ніколи». Мені це здавалося нескладним — адже на ту мить було ще рано думати про смерть. Уже пізніше я збагнув, що її не уникнути. І ось перший урок з мого тривалого перебування у вас: прийняти те, чого не уникнеш. Зараз мені хочеться, щоби моє тіло стало в нагоді цій дівчині, щоби замість її серця билося моє — отакий подарунок я зробив би собі на смерть! Другий урок, любий Докторе, я засвоїв тут: треба любити те, чого не можеш уникнути.

І він вкладає візитівку в руку Доктора С., потім обіймає і цілує її, поцілунком ніби припечатуючи дарунок. Доктор С. зворушена і розгублена. Хоче щось зробити у відповідь. Але не може.

Тому швидко йде геть.

Заходять Лора і Жульєн. Маг ховається за великою газетою.

Лора (збуджено). Авжеж, кажу ж тобі! Коли повертаєшся туди, на землю, — про те, що було тут, забуваєш. Я це знаю напевне! Я не пам’ятала мого першого перебування тут — спогади повернулися, лише коли розчахнулись двері ліфта. Жульєне, уяви: що, як ми не впізнаємо одне одного на землі?!

Жульєн. Мені особливих зусиль не знадобиться. Я тебе впізнаю відразу.

Лора. Ні! Одного дня ми перетнемося десь — у коридорі, на вулиці, — і твій погляд пройде повз мене, ти навіть не помітиш мене.

Жульєн. Цього не може бути. Я шукатиму тебе всюди.

Лора. Я теж. Однак я хотіла б, аби ти потренувався.

Жульєн. Як?

Лора. Мені відомо дещо, про що не знає навіть Доктор С. Під час останнього візиту сюди я почала вчитися танцювати танго з Хуаном — одним із пожильців.

Жульєн (ревниво відштовхує її від себе). Що?!

Лора (сміється). Та йому було за вісімдесят! Він був безмірно щасливий, що міг знову почуватися гнучким, не страждати від ревматизму — і зажадав танцювати! Я стала йому за партнерку. А я ж ніколи раніше не танцювала.

Жульєн. Що ж, приймається.

Лора (раптом серйознішає). Слухай… Коли я повернулася вниз, то забула про готель, про Хуана та про уроки танго. Проте одна нога запам’ятала кілька па! Я повторювала їх мимоволі. Свідомість забуває про все, що відбувається тут, але тіло зберігає слід. Маємо тренуватися. Хочу впевнитись, що наші тіла впізнають одне одного.

І вона безапеляційно бере Жульєна за руки і кладе їх собі на талію.

Лора. Якщо твої руки цього не відчувають — отже, це не я.

Жульєн. Кохаю тебе.

Лора. Вдихни запах мого волосся.

Жульєн. Вишуканий запах щойно скошеної трави та аромат груші…

Лора. Якщо ти відчуватимеш щось інше, знай — то не я.

Жульєн. Кохаю тебе.

Лора. Подивись мені в очі.

Жульєн. Бачу зелені й фіалкові прожилки.

Лора. Скільки?

Жульєн. Не знаю… гадаю, більше тисячі…

Лора. Якщо нарахуєш менше тисячі, знай — то не я.

Жульєн. Кохаю тебе.

Лора. То поцілуй мене!

Вони обмінюються пристрасним цілунком, від якого здригаються їхні тіла.

Жульєн. Не хвилюйся. Я не забуду.

Вона, задихаючись, випручується з його обіймів.

Лора. Я така дурна! Ти шукатимеш мене серед юрми жінок, які не будуть мною, і коли вони тобі усміхатимуться — а вони всі тобі усміхатимуться, — ти звертатимешся до них, залицятимешся до них, цілуватимеш їх… І я отримаю зовсім не те, чого хочу. Ні, маємо щонайшвидше придумати інший спосіб!

Жульєн. Я навчу тебе пароля. Таємного пароля.

Він із любов’ю обіймає її. Вона притискається до його грудей. Він уголос каже про все, що робить.

Жульєн. Цілую тебе у вушка: один, два. Цілую тебе у чоло: один, два, три, чотири. Цілую тебе в оченята: один, два, три, чотири, п’ять, шість. Цілую тебе в губенята: один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім!

Лора, причарована його ніжністю, поволі п’яніє.

Лора. О, так, це прекрасно! Повторимо… І!..

Вони починають спочатку.

Лора. Ти цілуєш мене у вушка: один, два. Цілуєш мене у чоло: один, два, три, чотири. Цілуєш мене в оченята: один, два, три, чотири, п’ять, шість. Цілуєш мене в губенята: один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім!

Їм, захмелілим від кохання, заледве вдається відірватись