Камі Гарсія - Чарівні створіння

— Ти був у тому будинку?

— Так, але точніше — біля будинку. У неї дуже сором’язливий дядько.

— Так розповідаєш, наче знаєш про нього те, чого не знаю я, — зиркнула на мене Амма. — І-м-б-е-ц-и-л.

— Що?

— Це означає, що ти дурниці мелеш, Ітане Бейт.

Я дістав з кишені медальйон і підійшов до плити, де стояла Амма.

— Ми знайшли ось це за будинком, — сказав я і простягнув до неї долоню з медальйоном. — На ньому щось написано.

Вираз Амминого обличчя мене приголомшив — вона ніби угледіла духа.

— Аммо, все нормально? — торкнувся я її ліктя — раптом вона зомліє, то хоч встигну її зловити. Натомість вона сахнулася від мене, як від гарячої сковорідки.

— Де ти це взяв? — сказала вона пошепки.

— На землі знайшов. У Рейвенвуді.

— Ні, не у Рейвенвуді.

— Ти знаєш, чиє це?

— Ані руш. Стій тут, — звеліла Амма, вибігаючи з кухні.

Але я не послухався і побіг за нею до спальні. Аммина спальня завжди була більше схожа на аптеку чи на бібліотеку, ніж на звичайну кімнату: тут стояло односпальне біле ліжко, над яким висіли ряди полиць. Усі вони були заставлені акуратно згорнутими газетами (Амма ніколи не викидала навіть розгаданих кросвордів) і баночками з кришечками, де вона тримала різноманітні складові для виготовлення амулетів. Серед них був стандартний набір — сіль, різнобарвне каміння, трави. Потім особливі складові — якесь коріння і покинуті пташками гнізда. На найвищій полиці купчилися баночки з землею. Я був лише за кілька кроків позаду Амми, а вона творила щось дивне — дивне навіть як на неї. Коли я опинився у дверях, вона зі швидкістю світла перебирала шухляди.

— Аммо, ти…

— Я тобі казала бути на кухні? І не заходь сюди з тією штукою! — заверещала Амма, щойно я зробив крок до її кімнати.

— Та що тебе так налякало?

Вона непомітно поклала до кишені фартуха якісь предмети і вибігла зі спальні. Я кинувся за нею і наздогнав уже аж на кухні.

— Аммо, в чому річ?

— Візьми це, — вона простягнула мені старий носовичок, намагаючись не торкнутись моєї руки. — А тепер поклади цю штуку туди і загорни. Швиденько. Вже.

Це вже на Амму навіть не найшло. Це вже її накрило.

— Аммо…

— Роби, що я тобі кажу, Ітане.

Вона рідко називала мене просто на ім’я.

Щойно я загорнув медальйон у хустинку, Амма зітхнула полегшено. Потім пошаруділа у кишенях і дістала маленький шкіряний мішечок і баночку з порошком. Я бачив уже чимало Амминого зілля, щоб зрозуміти, для чого це було потрібно. Коли Амма насипала порошок до мішечка, її руки ледь помітно трусились.

— Ти його добре загорнув?

— Ага, — відповів я, очікуючи, що вона зробить мені зауваження через оце «ага».

— Точно?

— Так.

— Тепер клади це сюди, — у моїй руці опинився теплий і м’який на дотик мішечок. — Хутко.

Я зробив зі злощасним медальйоном те, що вона просила.

— Обв’яжи його, — вона простягнула мені шматочок чогось дуже схожого на звичайну мотузку, але я знав, що серед Амминих чаклунських прибамбасів немає нічого звичайного і однакового. — А тепер віднеси це туди, де знайшов, і закопай. Просто зараз.

— Аммо, та в чому річ?

Вона підійшла до мене й ухопила за підборіддя, прибравши з очей волосся. Уперше, відколи я показав їй медальйон, вона подивилася мені у вічі. Ми простояли так якусь мить, і ця мить видалася мені найдовшою за все моє життя. Амма мала дуже незвичний вигляд.

— Ти ще не готовий, — прошепотіла вона, забираючи руку.

— До чого?

— Роби, як я тобі кажу: віднеси цей мішечок туди, де ти знайшов ту штуку, і закопай її. А потім — одразу додому. І не водись більше з тією дівчиною. Чув?

Амма сказала усе, що хотіла, а то й більше. І я ніколи не дізнаюся всієї правди, тому що тримати таємниці Амма вміла ще краще, ніж ворожити й розгадувати кросворди.

* * *

— Ітане Вейт, ти вже встав?

Котра година? Пів на десяту. Субота. Я б уже мав прокинутися, але надто втомився. Учора ввечері я провештався дві години, щоб Амма повірила, що я дійсно повернувся у Ґрінбраєр закопати медальйон.

Я сповз із ліжка і почалапав кімнатою, переступаючи через коробку з черствим печивом. У мене завжди був безлад, а батько взагалі казав, що одного дня увесь цей мотлох загориться і спалить цілий будинок. Давно він у мене не був. Окрім мапи, я наклеїв на стіни і стелю плакати Афін, Барселони, Москви і навіть Аляски — місць, де мріяв колись побувати. Кімната була завалена коробками з-під взуття; подекуди гори мотлоху доходили мені до грудей. Хоча розкидані вони були як завгодно, я точно знав, що де шукати — від білої коробки з-під адидасів з піротехнічним приладдям до зеленої коробки з-під кросівок «Нью-Баланс» з гільзами і шматком прапора, який ми знайшли з мамою у форту Самтер.[5]

А зараз мені була потрібна жовта коробка «Найкі» з медальйоном, що так налякав Амму. Я знайшов її і дістав шкіряний мішечок. Добре, що вчора мені спало на думку його заховати, та про всяк випадок я вирішив забрати медальйон з собою.

Амма знову гукнула знизу:

— Спускайся, бо запізнишся!

— Лечу!

Щосуботи я до обіду гостював у моїх двоюрідних бабусь — трьох найстаріших жінок міста — тіток Мерсі, Пруденс і Грейс.[6] Усі в Гатліні називали їх просто Сестрами, бо вони справді були як одне ціле. Кожній з них вже перевалило за сто, але кому з трьох більше — вони й самі не знали. Усі Сестри неодноразово виходили заміж і пережили всіх своїх чоловіків, а потім вирішили оселитися разом у будинку Грейс. Усі троє були не так старі, як божевільні.

Мама щотижня привозила мене до тіток, відколи мені виповнилося дванадцять років. Я допомагав їм, та що найгірше — мав щонеділі відводити їх до церкви, а вони були баптистками і ходили на службу ще й по суботах. І в інші дні також.

Та сьогодні я мчав до них як на крилах. Я побіг до душу навіть раніше третього Амминого «Підйом!», бо знав, що Сестри відають все й про всіх, хто коли-небудь жив у Гатліні. Принаймні мають знати, бо, враховуючи усіх їхніх чоловіків, вони мають рідню серед половини міста. Після видіння мені стало зрозуміло, що буква Ж в ініціалах ЖКД означала Женев’єву; про решту літер я сподівався дізнатись від тіток.

Коли я висунув верхню шухляду тумбочки, щоб дістати шкарпетки,