Лариса Володимирівна Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

«Слухай, Лап. Слухай. Усе - забули, забули, забули. Саме так. За-бу-ли. Хоча… воно справдi дуже схоже на Ферре». Вiн посмiхається, наче школяр, прибирає волосся за вухо. Такий знайомий жест. Жести - справжня небезпека, саме вони здатнi вiдродити почуття. Коли я його не знала, я була переконана в тому, що так прибирають волосся, за вухо, винятково гомосексуалiсти. «Нi, ти що, звiсно, це не… Ферре». Я знаю, як з ним розмовляти, колись не знала, зараз - знаю чудово. Навчилася. Мої iнтонацiї сповненi знiяковiлiстю. В поглядi тремтить збентеження й запобiгливiсть. Ось час, коли вiн вiдчував себе трiумфатором! Пам-парарара-рам-пампампам! Вiн пiдскочив з фотеля. «Лап, слухай, Лап! Ти вже в такому вiцi, в якому слiд уважно, виважено, я б сказав, ставитися до свого одягу. Слухай, слухай, слухай… Слухай! Лап, я тобi подарую картку, вiп, тридцятивiдсоткова знижка!» Мiй погляд розкриває обiйми його ейфорiї.

Я тодi казала собi: терпiння, терпiння, моя люба. Я пiшла, майже хилилася додолу пiд тягарем вдячностi, трохи боялася переграти, але вiн iз задоволенням слухав себе, такого (несподiвано для самого себе) щедрого. Я йшла, затиснувши своє терпiння в кулак, щоб воно не вирвалось та не вчепилося в його жилаву шию. Я йшла, намагаючись не розреготатися, тому що в моєму дорогому шкiряному гаманцi лежала така сама картка. Вiп. Тридцятивiдсоткова знижка. Менi дуже хотiлося показати йому фокус: була одна, ахалай-махалай, стало - двi. Але я не хотiла залишати пiсля себе злiсть, це зробив вiн вiсiм рокiв тому, я хотiла пiти, щоб з ним залишилося свiтло. Хай навiть штучне, але - свiтло. Я не хотiла бути такою, як був вiн.

А тодi я ще згадала, що стало приводом для наших незлагоди та розриву. Я iз вдячнiстю згадувала звичайну сiль, яку я розсипала, коли ми вечеряли в твоїй оселi (до стелi було прибито янголiв, тiльки люди з тонким душевним складом могли прибити до стелi янголiв за цнотливi крила цвяхами). А ще я згадувала маленьку китайську солонку-черепашку, незграбно й випадково перекидати яку я тренувалася цiлий тиждень. Бо чим же ще треба керуватися балуваним, тупуватим молодим панянкам, як не приводом для незлагоди та розриву, який мав би виглядати одночасно достеменним, недоладним i таким непробивно тупим у його розумiннi, приводом, породженим народними прикметами, якi я увiбрала в себе разом з няньчиним «ой люлi, та й люлi»?

«Хай, Ена. В мене проблеми з ногою. Я знов написав Аят, що не можу за нею приїхати. Вона сказала, що чекатиме, вона фарбує шалик у колiр ранкових снiв. Знаєш, як упiзнати цей колiр? Це складно, хоча вiн є i в килимових вiзерунках. Вiн схожий на подих малої дитини, яка побачила увi снi матiр. Вiн схожий на сонний усмiх молодої дiвчини, яка побачила увi снi золотий черевичок. Вiн схожий на зiтхання старого, який побачив, що його померлий батько тягнеться до нього, усмiхаючись. Ти зрозумiла, який вiн? Я хочу, щоб ти мандрувала пустелею в шалику кольору ранкових снiв. Для цього ти мусиш його купити, цей шалик. Вiн буде твiй. Я нiколи не насмiлюся в тебе його просити. Шалик кольору ранкових снiв дорiвнює одному дню, що висмикнуто з її здоров'я.

P. S. Ти не знаєш, коли Пророк переставлятиме шафу з таємними фарбами? А куди?»

iv)

«А ти знаєш що?» Вона була така бiлотiла. Плела ногами косицю з моїх та своїх нiг. Я не знав що. Я нiчого не знав. Пiсля кохання мої очi вбирали в себе нiч, голова була пустим човном, що гойдається на темних хвилях. У такi часи я не любив розмов. Я любив, щоб хтось сплiтав ногами косицю з нiг. Я любив вслуховуватися в подих темряви. Я любив, коли хтось поруч мурчав, байдуже, що саме. «Що?» - спитав я. Тому що вона любила лiжковi розмови. Коли вона не бачила моїх очей, вона була смiливiша, не боялася бовкнути дурницю. Вона постiйно остерiгалася сказати щось не те. Коли ноги перетворюються на косицi, люди стають менш незрозумiлими одне для одного. «Кохатися в лiкарнi - не збочення, коли ти робиш це один раз задля новизни, коли ж ти займаєшся коханням тiльки в лiкарнi, то тобi варто самому лiкуватися». Колобок каже.

«Ти знаєш, що коли ми займаємося коханням, ти зовсiм не пiтнiєш. А коли ти оперуєш, я постiйно витираю пiт iз твого обличчя». Коли ми себе не контролюємо, за нас це роблять iншi? «Можливо», - муркочу я. Я цiлую її лiлiйну шию. «Чекай». Вона трохи вiдповзає, косиця стає менш тугою. «Про що це говорить?» «I про що це говорить?» «Це говорить про те, що ти - недобросовiсний коханець. От про що!» «А може, це є свiдченням того, що я - добросовiсний хiрург?» Вона вперто мовчить. Можливо, навiть плаче. «Це може говорити про величезну кiлькiсть речей, а може нi про що не говорити. Ми це робимо самi, розумiєш? Ми самi озвучуємо свої дiї, дiї iнших людей. Навiщо?»

«А може, це говорить про те, що менi зробити боляче ти не боїшся, а завдати шкоди хворому надзвичайно боїшся. Може це говорити про таке?» «Не знаю. Але я знаю декого, хто може таке говорити». «I хто? Кого ти знаєш?» Вона пiдводиться. Смикає простирадло, щоб накритися. Чого розплетена коса? «Чого ти пiдхопилася? Тут темно», - кажу я. «Ти не зважаєш на мене, коли я гола, - каже вона. - Коли я гола, я для тебе - тiло». Я шкодую, що колись спав з Тетяною, її подругою. Я шкодую про те, що Тетяну я скривдив. I говорив їй безжальнi слова. Я шкодую про те, що зустрiчався з мстивою жiнкою, яка через бiль iнших намагається вразити мене. «Ти хочеш сказати, що менi бракує власних слiв, що я така дурепа, що навiть слова в когось позичаю, так?» На мою думку, нiч створено для чого завгодно, але не для сварок. Цiкаво, що сварки бувають до та пiсля кохання. Кохання врятує Всесвiт, коли всiх людей перетворять на кролiв. Я зiтхаю, я не люблю розмов пiсля кохання. «Я хочу сказати, що всi ми позичаємо слова. А ще я хочу сказати, що якщо ти вже взяла чужi слова, то краще б позичила їх у когось бiльш гiдного». «Невже? В Гоголя?»

Коли янголи беруть слова в людей, вони перетворюються на демонiв. «Послухай». Я кажу. «Що?» Запитує вона. «Тихiше. Просто послухай». «Що?» Знову запитує вона. «Темряву». «Козел, який ти козел». Каже