Лариса Володимирівна Денисенко - Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць

бачити цi гладкi колiна, цей ваш регiт, музику серед робочого дня, цей вишневий фотель. Коли я вдавала, що менi «наче» боляче, бiль вiдступав. Я чекала, щоб вiн сказав: «Лап, це все… (на цьому мiсцi вiн завжди дуже кумедно наморщував нiс) знаєш, така нiсенiтниця, така маячня… ну, припини це. Чого ти? Ти ж така розумна, вродлива, доросла дiвчинка. Ну, ну. То чого ти?» Я знала, що тобi потрiбнi мої сльози. Для мене ж заплакати було проблемою. Але я плакала. Щоб це зробити, я згадувала мого однокласника, в якого я спробувала закохуватися, того самого, що звав мене «тупа жирафа». Вiн так звав мене через довгу шию, тому що моя шия, на яку Євген Павлович любив намотувати шовковий шалик i вимiрювати в поцiлунках («чотири з половинкою до всмiхненого пiдборiддя»), здавалася однокласнику задовгою. Нiхто не вигадав унiверсального мiрила, яким би можна було вимiрювати дитячi образи. Може, вершкове морозиво? Скiльки треба порцiй, щоб забутися? Двi, три, п'ять?

Для того, щоб я пройшла повз вашi розчиненi дверi, щоб я все це побачила на власнi очi, Євген Павлович смикав свого заступника, щоб той, своєю чергою, смикнув мене. Я так i не спитала в нього, навiщо вiн це робив (можливо, йому було приємно зайвий раз притиснути одним пальцем прiзвище заступника на кнопцi, може, саме в такий спосiб руйнується карма?) Якщо б навiть мене не смикнув заступник, то про цi подiї менi б доповiла музика, що лунала коридорами, ваш регiт, що шматував мою печiнку, або добрi люди. В Євгена був хист збирати й утримувати бiля себе добрих людей, з тих, що обов'язково вирвуть у вас кусень хлiба зi слабких рук, якщо ви роззявите рота, щоб помилуватися мiсяцем на тьмяному тлi безхмарного неба. Блиск очей цих добрих людей пiдтримувався завдяки моїм померхлим очам. Коли вiн хотiв сексу, вiн говорив: «Треба мене трохи поганьбити, чи не так, Лап?» «Поганьбити» - «тонкий» натяк на моє iм'я - Ганна. Можу собi уявити, як вiн не мiг без смiху вимовити слово «ганьба», це в нього, мабуть, мало б значити: «трахати Ганьку». Себто мене. Попри все, треба зiзнатися самiй собi, що якби не було таких вигаданих для двох утаємничених слiв (нехай образливих для одного/однiєї), iсторiя стосункiв двох людей була б збiднiлою. Вiн вважав мене молодою iстеричкою, досить вишуканою, вродливою, чистою. Йому подобалося зустрiчатися з молодою iстеричкою, живий i яскравий привiд для дружнiх плiток.

Я бачила його вже пiсля того, як усе давно скiнчилося. Нещодавно. Потягло. Так, провiдала старого знайомця. Того разу пiд зелений чай, який я ненавиджу як клас, вiн говорив менi, що «якби не бiлi мишi, донори, країни з перехiдною економiкою та балуванi, тупуватi молодi панянки, експериментальна наука померла б». Вiн дивився на мене так, як умiв дивитися тiльки вiн, вiн натискав очима. Перевiряв, де боляче, а де - нi. Що можна вразити, а що - не зараз. А я думала, за кого вiн тодi мене тримав - за бiлу мишу, донора, країну з перехiдною економiкою чи балувану, тупу молоду панянку. «Я не миша. Миша - це Майборода», - лопотiла я. Я вiдчула, як його загострений олiвець, яким вiн збирався подолати бар'єр - мої п'ять пальцiв, увiгнався помiж моїми великим та вказiвним. Я здригнулася. «Я став незграбним. Ма-зи-ло. Менi б вартувало кидати пити», - так сказав вiн.

Я знала, чого вiн потребував. Розради. Так, я це добре знала. Як можуть знати бiлi мишi, донори, країни з перехiдною економiкою та балуванi, тупi молодi панянки. Вони завжди знають, чого вiд них чекають. Правда ж полягає в тому, що одних це не зупиняє, а iншим зупинитися нiхто не дає. Вони добре знають, що з ними хочуть зробити. «Ти просто трохи втомився. Тобi треба вiдпочити - i все минеться», - кажу я лагiдним голосом, i бачу, як на моїх очах зморшки на його чолi зникають (таке явище показують у передачах про рослинний свiт: сповiльнене знiмання, коли зi зморшок випростуються нiжнi квiтковi пелюстки). Вiн такий задоволений. Клацання по столу бiля його руки. Вiн вiдсуває свою руку вiд моєї.

Не вiдразу. Але вiн вiдсуває руку не тому, що я йому натякнула клацанням, нi, всi рiшення вiн завжди приймає сам. Його самовпевненiсть та пиха живляться тiльки чужими сумнiвами, невпевненiстю та самовразливiстю, якi вiн старанно зрощує своїм презирством, кислим посмiхом та тиском свого погляду.

Вiн тодi спитав мене: «Ти взагалi як?» У нього було обличчя людини, котра вже вибудувала все моє життя та замкнула, як гаму, нотою «до». Моє життя легко склалося в його руках, як пазл для трирiчних, вiн вигадав менi тоскну родинну тяганину, безгрiшшя, дитину-йолопа, матiр - релiгiйну iстеричку, батька-алкоголiка, батькову сестру, яка тiльки й чекає, коли хтось помре, та колишнього чоловiка (так, саме колишнього!), який час вiд часу лiкується на стацiонарi в психiатричнiй лiкарнi.

Вiн завжди вигадував менi життя, тому що його нiколи не цiкавило, а що там насправдi. Нiколи. Тодi, щоправда, йому приємнiше було думати, що в мене ледь не аристократична родина, що в мене мама - вразлива панi, батько - доктор фiлософських наук iз родини кадрових вiйськових, що зi мною цяцькалися нянечки, якi звали мене «Ася». А народилась я у Празi. Жодного слова правди. То чого б зважати на правду зараз? Я тодi вiдповiла: «Та таке…». «Та таке…» - це такий невизначений український артикль. Вiн посмiхнувся. Натиснув поглядом. «Лап, не хвилюйся, все буде добре. Ти ж розумна, гарна, доросла дiвчинка, так?»

Його руки вже не шукали моїх рук, тому що вiн чудово пам'ятав моє клацання по столу бiля його руки. Вiн буде злитися на себе все життя через те, що дозволив з'явитися тому клацанню. Що вiн так розслабився, що проґавив момент, коли могло з'явитися це кляте клацання. Iншого разу не буде. Вiн насторожi. Якби я зiбралася зробити таке вдруге, вiн зробив би все: викрутив менi руку, зламав пальця, загнав олiвець пiд мою блiду шкiру, але не допустив би, щоб це клацання пролунало вдруге.

Вiн раптом пiдхопився: «Слухай». Уважно подивився на мою спiдницю. «Слухай, Лап, хiба це не ЖФФ?» Всi розмови з жiнками, що його бентежили, лякали, змушували нудьгувати, чимось загрожували, могли скривдити, були спроможнi завдати шкоди чи утиснути права - вiн вiртуозно зводив до лахiв. Але ж не до того, щоб аж мацати тканину. Клацання! Я зробила вигляд людини, яка зовсiм не розумiє, про що йдеться. «Що?»