Леся Українка - Том 7

class="p">— Так, мої обставини лихі, але врешті не такі вже крайні. Я послала телеграму до батька і хутко збираюся їхати сама.

— А, коли так!..— баронеса теж встала з фотеля.— Бувайте здорові! — і вона подала руку Софії, що рушила до пеї прощатись.

— Одначе радила б вам подумати...— додала баронеса, коли Софія вже зовсім відходила.

— Спасибі! Adieu! 2 Сьогодні я їду до батька! — і Софія вийшла з будуара.

VI

Пан і пані Турковські сиділи собі сами в своїй сільській господі. В цілому домі було тихо і якось самотньо, бо й не було в ньому нікого, окрім старих, навіть Наді не було, вона зосталась в місті в інституті.

Обоє старі сиділи мовчки, пані плела панчоху, пан читав якусь газету.

— Слухай-но, щось ніби заїхало до двору! — зне~ нацька обізвалась пані до чоловіка.

— Хто ж би то? — пан Турковський встав і хотів вийти подивитись.

Коли се якась постать жіноча швидко вбігла в хату і кинулась до пані Турковської.

— Софійко! Се ти? — скрикнули разом батько й мати.— Так несподівано!

— Ах, мамочко! — і Софія заридала, припавши на плече матері.

— Що тобі, моя Софійко? Заспокойся, на бога!

— Ви одержали мою телеграму? — спитала Софія, трохи заспокоївшись.— Ви знаєте моє лихо?

— Знаємо, знаємо, але що ж мали робити? Чим же ми могли тобі порадити? — Далі, трохи згодом, мати додала: — А що ж ти думаєш тепер робити?

Софія з дивом глянула на матір.

— Що ж? я не знаю!..

— Ну, потім вже про те подумаєм, а тепер ти, Со-фійко, либонь, втомилася з дороги, відпочинь!

1 За компаньйонку (франц.).— Ред.

2 Прощайте! (франц.).— Ред.

Софія пішла з матір’ю в другу хату. Хата нагадала Софії власну її хату, що вона жила панною. І свічадо те саме, і постанова.

— А де ж Надя й Павлусь? — згадала Софія.

— Вона в місті, в інституті, а Павлусь в гімназії! Де ж їх тут тримати? Яку можуть вони осягнути едука-цію і кар’єру в сій глушині? Се тільки для нас, старих, добре. Нам уже що! Аби спокій!

Слово «глушина» вразило Софію прикро.

Пані Турковська пішла наглянути, як і куди будуть зносити речі Софії.

— А тобі я радила б заснути трохи: ти така здорожена та зжурена,— мовила вона дочці, відходячи.

Софія не думала спати лягати. Приступила до вікна і стала дивитись. Вікно виходило в садок, садок був невеличкий, але в ньому було кілька старих дерев, що стояли, сумно схиливши віти під тяжким навісом снігу. За садком видко було чиюсь хатину стареньку, снігові намети підходили їй аж попід віконечка. Далі видко було вулицю і громадську криницю з журавлем високим. По той бік вулиці стояла церковця з зеленим дахом, і навколо неї мріли крізь туман зимовий похилі хрести на сільському цвинтарі. На вулиці не було ніякого руху, тільки часом яка молодиця прийде по воду до криниці, тихо, риплячи, нахилиться журавель, потім знов випростається, і знов вулиця самотня. В близьких хатах ще не світилось, хоч надворі вже смеркало.

«Правдива глушина!» — подумала Софія, відступила од вікна і вийшла геть з хати...

Скільки жила Софія на селі, то більш не задивлялась на той краєвид.

— Слухай, Софійко,— мовила їй мати через скілька день,— одначе, як же ти думаєш далі бути?

Тепер се питання не здивувало Софії.

— Не знаю! треба щось думати,— відповіла,— звісно, що тут я нічого не діждусь.

— Хто його зна! — вкинув пан Турковський.— І лихо знало того князя, що він так хутко вмре! Ну, хоч він

і старий був, а все ж міг би ще жити. І де він свої гроші подів? Здається ж, мав і доми, і маєтки.

— Та що вже там! — з досадою мовила Софія,— Тому нічого не порадиш. Треба — що мені тепер почати, бо що ж: от я прожила тиждень, проживу ще тиждень, а далі що?

— Та що ж, Софійко,— відмовив знов Турковський,— тобі треба вдруге заміж вийти, та й годі! Що ж, не нажилась за князем, то, може, наживешся за графом! Ти ще молода, не вік же тобі зоставатись удовою.

— Заміж! Цікаво, за кого б то я тут могла вийти заміж?

— Ну, за кого! звісно, так хутко не може ніхто знайтись, але поживеш, пождеш...

— Ждати! Та й що ж я діждуся? Я, здається, усіх тут у вас бачила, кого могла побачити.

На тім розмова кінчилась. Софія пішла у свою кімнату, сіла й задумалась. Не в перший раз була між ними така розмова. «Мама правду каже: я мушу думати щось, бо тут жити я не можу,— з самої нудьги можна пропасти! Сумно, глухо!.. Татко каже: заміж. Але хто ж справді тут єсть? Хіба той відставний майор, що то приходить до татка і кожний раз такого диму з тютюну напустить на всю хату, що я аж млію? Або той акцизник, що тільки й мови у нього про собаки та про горілку? Фе! аж бридко!.. А з путніх людей хто ж мене тут знайде? Та й де б він тут узявся!..»

Тут увійшла мати і торкнула Софію за плече.

— Софійко, там пан Шпачинський приїхав. Може, вийдеш?

— Ні! Пощо маю виходити? Що я з ним говоритиму? Про карти, про коні чи про ярмарки?..

— Але що ж ти всіх цураєшся? Не можна так,— що ж з того буде, як ти будеш ховатись від усіх?

— А що ж з того, як буду виходити?

— Ну, все ж роздивишся на людей. Сама ж нарікаєш, говориш: нудьга, глушина!

— Хіба ж не правда?.. Що ж мені ваші люди поможуть?

— Бачиш, Софійко,