Вікторія Леонідівна Гранецька - Мантра-омана

у його «розкрутку» сто тисяч баксів Андрієвим коштом (зачувши про такі грошиська, ножиці в руках манікюрниці мимоволі здригнулися і — о Боже!.. — ледь не відтяли Риті півпальця).

4) Матюки на адресу манікюрниці. Знижка на манікюр та солярій.

5) Відвівши душу, Ритка тут-таки урочисто вирішується стати «прадюсєром» Ванєчькі, бо Україна має таланти, а таланти треба підтримувати, то й шо з того, шо непосвяченим Ванєчька нагадує гєя?

Весь салон заходиться в оплесках. Гєїв тут люблять. Риту — не дуже. Та вона все одно почувається матінкою Терезою. Добре натренованим королівським жестом (впізнаємо школу Андрія) роздає всім чайові, включно із манікюрницею — щоб надовго запам’ятали, хто до них приходив. Згодом, у супроводі захоплених поглядів персоналу, урочисто випливає з салону. Невимушено, щоб усі бачили, клацає кнопкою сигналізації (знову ж таки — Андрій). Залазить до царського «джипа», конфіскованого у нещасного Страхопуденка (теж, до речі, заскоченого на зраді і, є Бог на світі, благополучно відправленого у «дурку»). Не вмикає сигнал повороту. Пафосно виїжджає з парковки, розбивши при цьому ліву фару сусіднього «шевроле» і ледь не поцілувавши трамвай, що пропливав неподалік. Замислюється «о хрупкості битія».

І, задивившись у дзеркало на свою нову зачіску, не помічає велетенської вантажівки, що мчить зустрічною, на котру наскакує все ще замисленою «о хрупкості битія»…

7

— Розважилась? — зустрічає тебе іронічно-насмішкуватим запитанням Сашко, варто тобі матеріалізуватись посеред власної квартири.

— Наче ти так не робив! — буркаєш, проходячи повз нього крізь стіну. — Певно, роками влаштовував капості однокласниці, яка відмовила тобі ще в дитсадку?

— Так. Облив її бензином і дивився, як вона кричить і палає, кричить і палає…

— …?

— Жартую. Не закохувався я в однокласниць.

— Воно й видно, — ти йдеш перевдягатися.

Кухня прибрана. Вся квартира, між іншим, теж. Сашко нікуди не дівся. Та тебе це не дивує: ти не можеш позбутися відчуття, ніби знаєш його вже багато-багато років.

— То що з Андрієм? — долинає до тебе з кухні голос Сашка.

— Викликав сам собі «швидку» і здався у «дурку» на милість психіатрів. Там його не чіпатиму. Хай думає, що то єдине безпечне місце.

— Фатальна жінка, — виголошує тобі комплімент Сашко і їсть собі далі пластівці. — А з Ритою? — допитується, наче не знає.

Ти завмираєш. Повільно заходиш до нього на кухню. Пригадуєш, як тримала її за руку, доки вона конала серед розкуроченого залізяччя Андрієвого «джипа», і останньої миті вона тебе побачила — твоє розмите холонуче відображення здригнулося в її очах, а потім вони стали скляними.

— Вона не вміла водити авто. Навіть прав не мала. Що я могла вдіяти?

— І то правда, — ласкаво погоджується Сашко.

І зраджує тобі секрет:

— Привиди-початківці, на зразок нас, можуть лише коїти дрібні капості. Забрати чи врятувати життя — не в нашій юрисдикції.

— Амінь, — важезний камінь провини лунко й урочисто падає з твоєї душі. — А про початківців — цікаво… Тобі ж хрінзна-скільки років! І — початківець?

— Щоб стати справжнім примарним маестро, треба мати за плечима сотні, бажано тисячі років…

— Приміром?

— Данте Аліг’єрі, граф Дракула, Фрідріх Ніцше, Марія Магдалена… продовжувати?

— А… Ловець Снів?

Сашко ледь помітно міняється в обличчі. Десь хвилина минає в чеканні. Врешті він зважується на слово:

— У нього багато імен. Найчастіше його називають Дияволом. А він — вічний.

Тепер в обличчі міняєшся ти:

— А якщо я не вірю у його існування?

— Віриш у день, отже, віриш у ніч. Віриш у Бога, отже, віриш і в Диявола.

Небо в твоїх очах яснішає:

— Іди на хрін.

— «Джипа» шкода, — чомусь нагадується Сашко. — Такий монстр був. Я з вікна бачив.

— «Мікру» — більше. Бо вона не на штрафмайданчику. Її банк забрав. За кредит.

— Амінь.

— Бе, — відповідаєш ти і зникаєш за дверима ванної.

Дивна річ. Варто звичайній темно-русявій дівчині перетворитися на білявку а-ля Мерилін Монро, як часточки «бе», «фе», чи то «хи-хи» безжально поглинають добру половину її словникового запасу, подекуди допомагаючи собі мовою жестів. І що найгірше, оточення її розуміє. Навіть після смерті. Бо після смерті життя для вас обох тільки починалося.

— То що ти там казав про подорожі?

За кілька стрімко летючих, наче одна мить, днів завдяки своїм примарним здібностям ви побували у найцікавіших (омріяних тобою) куточках світу. Почали, звісно, із Франції. З Парижа. Як і всі привиди, що поважають себе, спочатку забрели до Паризьких катакомб — велетенського підземного кладовища, де знайшло вічний спокій більше людей, аніж нараховується живих у сучасному Парижі. Завітали ненадовго. Навіть до написів, що ганьблять короля, не дісталися. Бо, як виявилось, тут і своїх примар вистачає, і далеко не всім їм до смаку приймати гостей. А ще ота химерна підземна поліція…

Ледь вислизнувши із катакомб, ви заблукали в одному з найдивніших готелів Парижа — такому собі Hotel du 7e Art.

Це виявився справжній храм сьомого мистецтва — кінематографу, де тон задавали дві речі — бароко і божевілля, загорнуті у блиск та велич старого Голлівуду, коли з екранів сяяли справжні зірки, а кіно було навіть чимсь більшим за саме життя. Вечіркою у стилі «ретро» на вас накотилися чужі спогади: навіть бар та фойє тут були завішені плакатами знаменитостей тих часів, а в просторих номерах ніби ненавмисне залишені дрібнички з їх особистих речей. Недовго думаючи, ти прихопила собі маленьке люстерко, що, за легендою, належало Мерилін Монро…

А потім, за порадою примарного портьє, що служив тут із самого заснування готелю, ви піднялися на останній поверх і відшукали номер 42. І отут вам відкрився такий вражаючий краєвид міста Ейфелевої вежі, якого, певно, жоден турист не бачив. Ані в житті, ані після смерті.

Під акомпонемент заходу сонця Сашко розказав тобі історію чоловіка, який продав Ейфелеву вежу. Справді продав. Такий собі Віктор Люстіг, що мав понад сорок п’ять псевдонімів і тікав від правосуддя п’ятдесят разів, збув це величне творіння рук людських групі французьких бізнесменів на утилізацію і — зник із валізою готівки. Люстіг помер від пневмонії в 1947 році у знаменитій в’язниці Алькатрас (зараз там музей), а ту валізку шукають і досі…

На мить тобі стає соромно за крадіжку люстерка Мерилін Монро. Але — тільки на мить, бо, як усі вже, певно, здогадалися, люстерка ти не повернула.

Наступного дня ви перенеслися у Whinchester Mistery House[2] — той самий чудернацький маєток, зведений Сарою Вінчестер під впливом родинного прокляття.

…А було то так. У двадцять п’ять років Сара, нічогенька дівчина на виданні, вискочила заміж за багатія Олівера Вінчестера (багатієм його зробили