Вікторія Леонідівна Гранецька - Мантра-омана

— Де вештався?! — грюкає багатофункціональною праскою об прасувальну дошку. — Гадаєш, я не знаю про ту… ту твою… — далі їй бракує слів.

— Всі ви, баби, однакові, — він бере цигарки і йде палити на балкон.

Однакові?! Вона оскаженіло збирає речі, хапає за руку нічого не розуміюче напівсонне дитинча (без дитинчати ефект був би й близько не той) і їде до матері.

Ти ж залишаєшся. Однакові?!

…Свобода! Якийсь час Андрій просто танцює на радощах, потім на ліжку, потім на столі, цмулить пиво, дивиться футбол. Після трьох пляшок пива і нищівної поразки «наших» (5:0) дещо засмученим сідає за комп’ютер. Дописувати любовно-сентиментальний роман. Порожні пляшки тихенько подзенькують і перекочуються підлогою, наче їх там що хитає палубою примарного корабля. Ти мовчиш. І писати йому не виходить.

…Свобода? Андрій почувається всіма покинутим і забутим. Чухає сраку. Самотньо прямує до унітаза і дзюрить у нього також самотньо.

Перш ніж лягти спати, він ностальгічно вимикає забуту дружиною праску і залишає її на прасувальній дошці у вітальні. А вночі прокидається від того, що хтось тримає її розпеченою біля його обличчя. Ще мить — і…

…він прокидається. Йде на балкон, випалює кілька цигарок, не помічаючи, одна за одною. Повертається. Міцно замикає за собою двері балкона. Здається, міцно.

Нарешті засинає, щоб знову прокинутися від того, як двері повільно, з рипінням відчиняються…

Хоч стій, хоч падай. Більше він не засне. Нехай не сміє засинати, бо ХТОСЬ прийде знову. Він жбурляє праску у відро для сміття. Аж смішно, наче вона звідти не вибереться (не зараз, а коли він забуде про неї).

Балкон. Він навіть не наважується висунутись туди по кляті цигарки. А вони ж там залишились! Чорт з ними, кидає палити…

Немов у лихоманці, набирає номер дружиноньки:

— Ти маєш повернутися, Рито! Зі мною щось не так!..

— Не можеш розшукати вечерю? Вона в мікрохвильовці.

— Ні, ти не розумієш!.. Тут… з цією квартирою щось не так!

Рита поблажливо переводить подих:

— Справді, вже три дні ніхто не прибирав. Виклич хатню робітницю, її номер наліплено на холодильнику… — замислюється. — Хоча ні, навряд чи Лідочка приїде в такий час. Краще виклич собі повію. Одну з тих, чий номер записаний у твоїй телефонній книжці під грифом «Бізнес-партнери»! Думав, я не бачила?!

— Годі мене діставати! — Андрій налякано втрачає рештки здорового глузду і самоповаги. — То ти приїдеш?..

— Нічого не вийде, Андрію. Ти розбив мені серце!.. — пафосно відповідає Рита, не випускаючи з рук калькулятора, на якому її розбите серце саме вираховувало, що і скільки дістанеться їй після розлучення. І отоді можна починати відкрито зустрічатись із симпатичним офіціантиком із ресторану навпроти, що на добрих вісім років молодший від неї… Але ж у коханні вік не має значення?

— Сука! Сука! Блядь! Дурна блядь! — верещить Андрій у кинуту слухавку, наче прочитавши думки дружини. — Та щоб тебе… Та я тебе… — і так далі.

«Далі» триває ще хвилин зо двадцять, і ти вже не знаєш, їй воно адресоване чи тобі. Та про всяк випадок зіштовхуєш із декоративної полиці діжку з розлогою штучно-зеленою пальмою. Андрій відскакує від неї, як ошпарений.

…До ранку його квартира нагадує йому палату для божевільних. Коли надійде холодний, байдужий до всього світанок, тебе вже тут, звісно, не буде. Та його це навряд чи хвилюватиме. Єдине, чого йому по-справжньому захочеться — це здатись в обійми найближчого «дурдому» і пробути там якомога довше.

6

Біля входу до елітного салону краси велично вимальовується сяючий тонований «джип». З салону вибирається вже знайома нам готична брюнетка з претензією на «фаталь». Рита. Скільки їй років, визначити неможливо, позаяк перед візитом до салону вона виглядає старшою свого віку, а опісля — значно молодшою.

Рита — домогосподарка. У гламурному значенні цього слова. Але в душі вона — дизайнер модних лахів. Таке осяяння зійшло на неї в день весілля найкращої подруги, коли вона вдало причепила до сукні нареченої бутафорську квітку, аби приховати дірку, пропалену сигареткою. На цьому, на жаль, потік творчих ідей несподівано урвався. От і доводилося в очікуванні нових «осяянь» цілими днями вилежуватись у салонах краси. Потім — їхати до свого заледве повнолітнього коханця. І витрачати разом з ним Андрієві гроші. Тепер, коли Андрія забрала «швидка» (здурів він без Рити), це можна буде робити частіше і довше. І навіть на шкіряних прохолодних сидіннях його законного «джипа»…

— Нє, ну я, канєшна, знала, шо я — ракавая женщіна, — розказує Рита якійсь зі своїх російськомовних подруг, притискаючи до вуха з діамантовою сережкою сенсорний телефон. — І страдалі за мной, і ридалі, і умалялі вєрнуцца, но так шоб сайті с ума…

Взагалі, з Андрієм Страхопуденком їй не те щоб, але пощастило. А що прізвище в нього таке… ну, то не всім же бути Шевченками і Цвєтаєвими?..

Вони познайомилися сім років тому, коли Рита, запізнюючись на вступні іспити до престижного вузу, намагалась упіймати машину. Тоді їй згодилося б що-небудь принизливо-середнього класу, але вона не встигла відсмикнути руку і вийшло, що зупинила «джип».

До університету вона так і не вступила. Вийшла заміж, про всяк випадок народила дитину. А вся освіта звелась до гортання модних ґлянцевих журналів і читання рекламних проспектів фітнес-клубів та клінік пластичних хірургій. Згодом — до коханця. Певно, Андрій якось дізнався про її маленьку зраду і його серце не витримало… Хоча Рита добре знала, що от уже п’ять років він спить з якоюсь крашеною блондою з роботи, і одружився би з нею, якби вона дала згоду на шлюб, а Рита — на розлучення. А потім ота блонда з якогось дива вкоротила собі віку. Тож питання про кадрові перестановки було скасоване.

— Так ти тіпєрь будішь ждать єво с «дурдома»? — співчутливо цікавиться подруга.

— Нє, ну так шоб ждать, то нє… — непевно відповідає Рита. — На хрєн он мнє, сумашедший? У міня, как ти знаєшь, Ванєчька єсть, — і обидві несамовито регочуть (кожна у свій сенсорний телефон) — мова знову пішла про Риткиного малолєтнього коханця-офіціантика.

Рита запливає до салону краси. Але від сенсорної іграшки не відліплюється. І з її милих телефонних перемовин увесь персонал дізнається, що:

1) Ванєчька схожий на юного Лєо Ді Капріо, в той час як Андрій нагадує, в кращому випадку, занедбаного австралопітека.

2) У Ванєчькі, нєсомнєнно, талант. Він мріє співати на великій сцені (досі доводилось лише в сауні в поламане караоке), і танцює, треба сказати, досить «по-соврємєнному в нього получаєцца».

3) На знак визнання Ванєчькіного таланту Рита планує вкласти