Люко Дашвар - На запах м’яса

сажі. Чи забув про те? Повів долонею по чолу, очі додолу.

— Ти…

— Не треба! Нічого не треба!

— Та добре…

Майка спустошилася, сили зникли враз. Обхопила руками подушку, прилипла до неї щокою, схлипувала, дивилася у вікно на знайомого чорнющого крука — сидів на паркані, спостерігав за дівчиною уважно. «Та пішов ти…» — послала крука подумки.

Кульгавий залишився. Вимів віником сміття з печі. Заходився розпалювати… Рухався тихо, мов кіт, оминав тапчан, на якому зіщулилася дівчина. Затріщали дрова, кімната наповнилася новим теплом і легким запахом диму. Хлопець накинув бушлат, вийшов із хати.

— А пофіг… — Так і не підвелася. Заплющила очі, спробувала уявити сонце — не те пекуче-безжальне, що випалює до кісток, життєдайне, лагідне… Марно. Ну й пофіг…

Скільки часу спливло? Дивилася на крука — прилип, не злітає. Невже печива мріє дочекатися?

— А пофіг… — Не зрушила.

І тільки коли крук раптом сполошився, крукнув, злетів над парканом, підвела голову й побачила Гороха — тягнув до хати повні руки дров.

— Що ти робиш? — Майка сіла на тапчані, звісила босі ноги. Дивилася на хлопця байдуже — от буває ж так: вибухнула, знесилилася, і так тихо на душі стало — ані сплеску.

— Кашу пшеничну на салі тобі запечу, — склав дрова біля печі рівною гіркою, говорив — очі відводив.

— У мене немає сала. І крупів, — відказала, перш ніж згадала про кусень сала, що його поштарка Галя принесла.

— Із собою прихопив, — мовив Горох.

І враз стало радісно. На серці пташки заспівали. За вухом залоскотало щось. Майка відкинула ковдру, зіпнулася на ноги, босоніж пішла до кульгавого.

— А може, ну її, ту кашу? — зазирнула в болотяні очі.

Він не здивувався. Кивнув напружено.

— Та добре, — сказав.

Заварилася каша. Ох, заварилася… Хвилюванням присолена, збудженням. Майці стрільнуло: штори б… День би вимкнути. Щоби очі осліпли, щоби відчувати — не бачити. Рухи рвучкі. Одяг тріщить… Вуста спраглі, німі. Як… до нього дотягнутися?.. Руки наштовхуються на пружні хлопцеві м’язи. У нього красиве сильне тіло. Не знає того. Точно не знає. І як… до нього дотягнутися?..

Толя знаходить Майчині вуста, припадає. Крім гарячих пульсуючих хвиль, Майка відчуває на його вустах сіль… Чи кров… Однаково! Думки перемішуються, стеляться жорсткою циновкою: колись… Може, завтра… Чи за тиждень… Раптом народиться квітка… Любов… Тільки тоді…

Майці смішно. Регоче в обіймах кульгавого.

— Ненавиджу тебе! Ненавиджу! Я тут помираю, а ти…

Він припиняє дурні балачки одним упевненим, сильним рухом — кладе долоню на Майчину шию, змушує опуститися на тапчан. Не смішно! Майка дивиться в болотяні ясні очі: чом би не померти? Тут і тепер… Та за мить тіло наповнюється вируючим вихором, заплющує Майці очі: відпливає в дивний світ, де думкам існувати — зась, тільки почуттям. Тільки…

Заварилася каша… День заснув. Засніжило. Знадвору звуки чудні — так би й бігти на ґанок, вдивлятися в чорноту: що там? Хто?

— Не встану, — Майка лежить на тапчані, усміхається, як дурна. Дивиться на тремтяче полум’я свічки: хіба ліхтар подарує таке свято?

Толя натягує порепані джинси, суне до печі.

Смішний! Невже стане кашу в печі запікати? Майка ковтає слину, прикладає долоньки до живота — не болить! — раптом горлає несподівано навіть для себе:

— It’s been a long time since I came around…

Горох озирається.

— А кажеш, нічого не вмієш робити. — І краплі іронії не розчути. — Співаєш гарно.

— То слухай! — гнівається. І ще голосніше: — Минуло немало часу відтоді, як я прийшла…

— А далі?

Майка замовкає, усміхається тоскно.

— Я прийшла… Чого тобі ще?!

— Нічого. Мені більше нічого не треба, — відказує Толя так серйозно, що Майка підводиться з тапчана, голяка суне до хлопця. Заглядає йому в очі: що ти щойно ляпнув? Навіщо?

Горох підкидає в грубку дрова.

— Ти куштувала кашу з печі?

— Ні, — бреше Майка, перш ніж згадує смачнющу жовту Улянину кашу.

— Зараз спробуєш.

І раніше в Майчиному житті траплялося, щоби голяка… по кімнаті… Тепле повітря проникає в кожну клітинку, дарує відчуття первісної свободи, ніщо не стримує рухів, а рухатися хочеться — кружляти, кружляти… І раніше траплялося, та тоді… у чужому просторі чужа рука чемно подавала Майці одяг — бітте! А тут… У власній Майчиній хаті хай би хто зважився! Кружляла кімнаткою — гола, гаряча…

— Не вдягатимуся сьогодні! — Горохові.

— Та добре… — Поставив горщик із кашею на стіл. — Ти поїж…

Сиділа на тапчані біля столу русалкою — ніжки під дупою, волосся по плечах. Ковтала кашу, дивувалася: чому Толя не їсть? Притулився до стіни під іконами, дивиться на дівча, ніби віри не йме — ось вона, поруч.

— Поїж! — йому.

— Не хочу.

— Дарма!

— У тебе дров на добу, — відповідає стримано. — Завтра візьму підводу, привезу.

Майка насторожується. Майка чує інше: «Уже піду…» Зиркає у вікно: ніч. Ні… Хай не йде!

— А… Нащо? — шепоче. — Я паркан розібрала. Завтра сарай завалю.

— То не дрова — мотлох.

Радість зникає, поступається місцем глухому роздратуванню. Перець діловий! Піч-каша-дрова!

— Не хочу про дрова!

— Та добре.

— Я ж не прошу в тебе допомоги.

— Та добре, — повторює він. — А шпатель…

— Що?!

— Дійсно викинула?

Майка кидає в горщик алюмінієву ложку, валиться на тапчан, завмирає, щоби не ляпнути щось ганебне й образливе, що воно з легкістю лізе на язик. Тоді він точно піде.

— Та добре, проїхали. — Толя вкриває Майку ковдрою, дмухає на свічу. — Я знадвору замкну. І вкину ключ тобі у кватирку.

Майці не вистачає духу відкинути ковдру, крикнути щосили: «Не йди!» У цупкій чорноті силкується роздивитися кульгавого Гороха, та лише чує, як ляскають двері, у замку скрегоче ключ.

У теплому повітрі прогрітої хати ще пахне запеченою із салом кашею. Дзень — на підвіконня падає ключ. Пізно. Мовчи вже, дівко. Ані слова…

Реп’яхів кум Микола Галаган умів язика за зубами тримати. Усі в Капулетцях знали: що Галаганові у вуха впаде, у ньому й загнеться. Недарма свого часу на кордоні два роки відмантулив. Серйозний мужчина. Капулетцівські баби не дуже стидалися при Миколі чужі кістки перемивати: однаково по селу не понесе. Тож, коли одного дня Галаган зайшов до Томиного магазину, щоби приправ для