Володимир Іванович Мілько - Кирило Розумовський

їй здавалося, підривали її самодержавну владу, імператриця Катерина ІІ направила до нього своїх довірених осіб, вищих сановників імперії: І. Неплюєва, М. Паніна та О. Шаховського. Останні мали переконати гетьмана у хибності обраного ним шляху та порадити йому подати на ім’я цариці прохання зречення з гетьманства.

Про те, що побоювання імператриці Катерини ІІ були безпідставними, засвідчує депеша прусського посла Сольмса, який повідомляв своєму урядові, описуючи події при російському дворі і, зокрема, висвітлюючи позицію самого К. Розумовського, наступне: «Что касается до гетмана, то мне кажется, что он не такой человек, какой нужен для подобных смелых предприятий (мається на увазі змова проти Катерини ІІ. – Авт.), он ленив и беспечен, любит только комфорт и хороший стиль и чистосердечно ненавидит труд и занятие. Тем не менее, он принадлежит к числу недовольных, потому что в настоящее время у него хотят отнять присвоенную его званию власть и низвести его положение близко сходное с положением частного человека. Но в подобное затруднение он поставил себя сам, своею беспечностью, предоставив управление Украиною своим старшинам, вследствие чего народ был ужасно притесняем, сам он обеднел, а все эти люди обогатились. Жалобы дошли, наконец, до Е. И. В. и на него косо стали смотреть. Но всего более повредило ему неблагоразумие: он разрешил части украинского дворянства собраться в сейме, где они подписали челобитную к императрице, прося признать должность гетмана наследственною в его семействе, избрав одного из сыновей гетмана для наследствования ему в случай смерти».

Кирило Григорович довго не піддавався вимогам імператриці Катерини ІІ зректися гетьманства. І це лише посилювало її невдоволення діями гетьмана. Це засвідчує її лист від 27 березня 1764 р. до статс-секретаря А. Олсуф’єва. У ньому вона, діючи цілком по-жіночому, намагалася вилити свій гнів і на дружину гетьмана, Катерину Розумовську. Зокрема, згадуючи про приїзд гетьманші до Петербурга, яка не дочекавшись повернення свого чоловіка, сама у березні 1764 р. покинула Глухів, імператриця доручала перевірити достовірність пліток про безкоштовне використання нею 100 станційних поштових коней під час подорожі. Далі говорилося про необхідність перевірки факту побиття її слугами ледь не до смерті одного подорожнього ямщика та про заподіяну шкоду землям, якими їхав ескорт гетьманші Катерини Розумовської. Якщо це виявиться правдою, продовжувала у листі Катерина, то вона радила ображеним подати їй чолобитну із проханням захисту від такого свавілля.

Таким чином, не дивлячись на всі зусилля друзів графа Кирила Григоровича, Катерина II залишалась непохитною у негативному ставленні до дій гетьмана. Тому, переконавшись у безнадійності свого становища, Розумовський змушений був підкоритися її волі. Після цього Кирила Григоровича знову було допущено до особи імператриці, з якою він мав тривалу розмову, після чого одразу ж подав «прошение» на звільнення від «столь тяжелой и опасной должности», як він висловився про свою гетьманську посаду.

Офіційне письмове прохання гетьманом К. Розумовським було подане імператриці у жовтні 1764 р. І вже у листопаді того ж року Катерина ІІ зробила новий крок щодо ліквідації автономії України – остаточно скасувала гетьманство. Царським маніфестом від 10 листопада 1764 р. та Сенатським указом від 17 листопада 1764 р. К. Розумовського було звільнено від гетьманства. У відповідному маніфесті читаємо: «Божьею милостью, Мы, Екатерина II и пр. объявляем нашему верноподданному Малороссийскому народу, Малороссийский гетман, граф Разумовский, просил нас всеподданнейше, чтобы мы, в рассуждении пространства многотрудных дел малороссийских, а напротив того и в других Великой России не меньше важных его упражнений, чем гетманство, и наложенное на него потому правление Малой России с него сняли. Мы, видя его графа Разумовского не малое по справедливости обременение и снисходя на его к нам всеподданнейшее прошение, уволили его всемилостивейше как чина гетманского, так и ото всех малороссийских по оному дел».

Разом з тим, як компенсацію за зречення гетьманства, того ж дня Катерина ІІ надала графу Кирилу Розумовському звання генерал-фельдмаршала, пожалувала щорічну пенсію розміром 50 000 крб. з надбавкою із малоросійських прибутків 10 000 крб. Окрім цього, останній гетьман України отримав у володіння м. Гадяч з навколишніми селами та хуторами та Биківський повіт, а також Батуринський палац, побудований державним коштом, який до цього належав йому як гетьману.

Для управління Україною, згідно з цими ж указами, створювалася Малоросійська колегія на чолі з графом П. Рум’янцевим. Запорозька Січ також підпорядковувалася владі колегії. Водночас президенту Малоросійської колегії графу П. Рум’янцеву було вручено складену за активної участі самої імператриці інструкцію щодо подальшої реорганізації управління Україною-Гетьманщиною. У ній Катерина II радила Рум’янцеву особливо враховувати у своїй діяльності ту обставину, що в Україні відчувалася, за її виразом, «внутренняя против великороссийского ненависть», «сокровенная ненависть тамошнего народа против здешнего, который опять, с своей стороны, привык оказывать неприметное к малороссиянам презрение». Саме з огляду на це та враховуючи інші обставини, Катерина II рекомендувала своєму наміснику, проводячи централізовану політику в Україні, «иметь и волчьи зубы и лисий хвост». З вичерпною ясністю основа цієї політики була сформульована також і в інструкції імператриці генерал-прокурору О. В’яземському, що з’явилася ще напередодні скасування гетьманства: «Малая Россия, Лифляндия и Финляндия суть провинции, которые правятся конфирмованными им привилегиями, нарушить оные отрешением вдруг непристойно б было, однако ж и называть их чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью глупостью. Сии провинции, также Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали б глядеть, как волки к лесу. Когда же в Малороссии гетмана не будет, то должны стараться, чтоб век и имя гетманов исчезло, а не только персона, какая была произведена в оное достоинство». Ця інструкція переконливо свідчить про те, що скасування гетьманства в Україні було заздалегідь спланованою акцією російського уряду, яка логічно випливала з його імперських позицій.

Зреченням з гетьманства Кирила Григоровича Розумовського закінчилася невдачею не перша в історії України спроба зробити гетьманську владу спадковою і, таким чином, продовжити традицію державотворення, хоча це і суперечило демократичним засадам і традиціям українського козацтва, Запорозької Січі, звідки, власне, йдуть витоки самої Української феодальної держави. Російський царизм використав це як вдалий привід для рішучого наступу, спрямованого на остаточну ліквідацію автономного державно-політичного ладу України-Гетьманщини.

Останні роки життя

По приїзді до Петербурга у справі про спадкове гетьманство, гетьман К. Розумовський раптом збагнув, що нині він небажаний гість імператорського палацу. Але знайшлася людина, яка примирила двох у минулому соратників – організаторів перевороту, це був товариш братів Розумовських, а нині новий фаворит Катерини ІІ