Володимир Іванович Мілько - Кирило Розумовський

І. Журман, а також чернігівський полковник І. Милорадович, переяславський С. Сулима і бунчуковий товариш Г. Іваненко. Натомість генеральний суддя І. Дублянський оголосив: «Теперь-де хорошо, а впредь что будет неизвестно и потому подписывать не буду». Така заява одного із старшинських очільників внесла сум’яття у лави присутніх. Цього дня так і не вдалося переконати присутніх на раді старшин затвердити чолобитну.

Наступного дня всі знову зібралися і знову лунали «за» і «проти» щодо підписання пропонованої чолобитної на ім’я імператриці Катерини ІІ. Коли ж було вирішено все-таки підписувати чолобитну, то вся старшина (за винятком генерального судді І. Дублянського, генерального підскарбія В. Гудовича та генерального писаря В. Туманського) відмовилася це зробити. Генеральний обозний С. Кочубей та колишній генеральний суддя І. Журман мотивували свою відмову тим, що вони родичі гетьману К. Розумовському, генеральний осавул І. Скоропадський та генеральний бунчужний Я. Тарновський говорили, що Кирило Григорович є їхнім шефом; генеральний хорунжий Д. Апостол вмотивовував своє небажання підписувати присутністю на раді старшин старіших і досвідченіших за нього, які мають першими поставити свої підписи.

Проте чолобитну підписали практично всі присутні на раді полковники (окрім чернігівського І. Милорадовича), всі бунчукові товариші (окрім Г. Іваненка), всі полкові старшини, сотники та інші дрібніші козацькі чини. Підписався навіть переяславський полковник С. Сулима, що протестував напередодні, із своїм писарем, боячись, як він згодом зізнавався, гонінь К. Розумовського та сподіваючись, що документ не буде відправлений до Петербурга, оскільки між підписами були залишені великі інтервали для тих старшин, хто побажав пізніше скріпити своїм підписом чолобитну. На цьому раду і було завершено.

У затвердженій на раді та скріплений підписами більшості старшин чолобитній гетьман К. Розумовський та старшина, згадуючи про всі благодіяння монархів російських для України (від Переяславської ради 1654 р.), говорили про те, що, починаючи з часів правління Богдана Хмельницького, кожного разу вибори нового гетьмана України проходили із великими ускладненнями та непорозуміннями, і, щоб їх усунути та не порушувати інтереси імперії, пропонували, враховуючи бездоганне 14-річне правління К. Розумовського, дозволити обирати наступником на гетьманстві одного із синів Кирила Григоровича. Як аргумент законності таких дій, проводилася історична аналогія з сином Богдана Хмельницького Юрієм Хмельницьким.

Звістки про укладання чолобитної з вимогою надання спадкового гетьманства роду Розумовських летіли до Петербурга з усіх сторін. Зроблену ним копію чолобитної архімандрит Зосима Валькович передав київському обер-коменданту М. Чичерину, який повідомив про неї до Петербурга. Київський генерал-губернатор Ф. Воєйков, отримавши повідомлення від глухівського коменданта про рішення ради, також вирішив проінформувати імператрицю. Таким чином, текст чолобитної ще до її підписання козацькою старшиною вже став відомим у Петербурзі. До того ж деякі представники старшини відправили до Катерини ІІ таємного посланця «с некоторыми письмами». Нарешті сам гетьман К. Розумовський, впевнений у своєму впливові на обрану при його підтримці імператрицю, не чекаючи чергового з’їзду та підписання чолобитної усіма старшинами, відправив її цариці. І сталося те, чого треба було чекати – чолобитна розгнівала імператрицю.

Якими ж мотивами керувався досвідчений царедворець граф К. Розумовський, приймаючи це доленосне для нього, його родини та нащадків рішення? На наш погляд, гетьман Розумовський, пропонуючи запровадити спадкове гетьманство, намагався не просто задовольнити власні політичні амбіції, а й насамперед зберегти започатковані ним перетворення щодо збереження державно-політичної автономії України. Натомість у цій спробі зміцнити політичну владу гетьмана імператриця Катерина ІІ побачила (особливо в проханні про повернення «утвержденных прав, вольностей и привилегий») небезпеку для себе особисто, оскільки почувалась на узурпованому троні ще вкрай непевно (до того ж старший брат гетьмана Олексій Розумовський за недоведеними, але й не спростованими даними був таємно одружений з попередньою імператрицею Єлизаветою Петрівною і мав з нею спільну дитину, яка нібито могла претендувати на трон).

Невдовзі із столиці імперії прийшов наказ гетьману К. Розумовському їхати до Петербурга. Але гетьман не поспішав його виконувати. Він тим часом відвідав Батурин, відсвяткував Новий рік у Глухові і вирушив у дорогу лише 9 січня 1764 р. На час своєї відсутності управління справами Гетьманщини було доручено генеральній старшині: С. Кочубею, В. Туманському та Д. Апостолу; керівництво військовими справами (судом та військом) було доручено генеральному осавулу І. Жоравці, генеральному хорунжому Д. Апостолу та генеральному бунчужному Я. Тарновському.

З усього видно, що Кирило Григорович не надав належної оцінки виклику до центру та сподівався на якнайшвидше вирішення усіх справ і повернення з Петербурга. Він навіть залишив у Глухові дружину та дітей, та не взяв із собою, як зазвичай він робив при від’їздах до столиці, декілька десятків возів зі своїм величезним багажем.

Негативне ставлення імператриці Катерини ІІ до реформаторської діяльності гетьмана К. Розумовського підігрівалося ще й Григорієм Тепловим, який після перевороту 1762 р., ставши одним із статс-секретарів цариці, використовував її побоювання втрати узурпованої влади. Прагнучи заручитись підтримкою російської імператриці, гетьманський фаворит, як людина вельми егоїстична, лукава та неперебірлива у засобах для досягнення своїх особистих цілей, у численних доповідних записках почав звинувачувати графа Кирила Григоровича у прагненні відірвати Україну від Росії. Користуючись необмеженим довір’ям та впливом на гетьмана, Теплов зумів зосередити у своїх руках величезну владу, але «мало з ким жив в ладу». Навіть постійні прохання старої матері гетьмана, яка жіночим чуттям зрозуміла справжню сутність Теплова і благала сина «оддалити його від себе», не змогли підірвати довір’я до нього Кирила Григоровича. А насправді Григорій Теплов ненавидів Україну й українців, називаючи їх презирливо «дураками и ябедниками», і всіма силами тепер шкодив своєму благодійнику.

Прибувши до Петербурга у січні 1764 р., К. Розумовський відразу ж подався до царського палацу, де його, удаючи радість, зустрів підступний Г. Теплов. Граф Григорій Орлов, який був свідком цієї зустрічі, не втримався тоді й вигукнув: «И лобза его же предаде».

Слідом за тим приголомшеному й глибоко ображеному надзвичайно холодним прийомом з боку Катерини ІІ графу К. Розумовському було заборонено взагалі з’являтися до царського двору.

Серед придворних, багато з яких були друзями гетьмана, навіть утворилася окрема партія, яка засуджувала такі дії щодо К. Розумовського. А тим часом Петербургом ширилися плітки, що пояснювали немилість імператриці до графа Кирила Григоровича інтригами фаворита імператриці Григорія Орлова, якому навіть пророкували українське гетьманство. Одночасно і серед монархічних дворів Європи також наполегливо поширювалися плітки щодо змови в Петербурзі проти імператриці Катерини II, організованої М. Паніним та гетьманом. Справа дійшла до того, що в Україну таємно були направлені три армійські полки.

Не маючи наміру робити «справу гетьмана» публічною та остерігаючись небажаних для себе наслідків, розлючена діями К. Розумовського, що, як