Володимир Іванович Мілько - Кирило Розумовський

Станіслав Понятовський, обраний за сприяння імператриці королем Польщі. І вже у червні 1764 р. ми зустрічаємо графа К. Розумовського у супроводі російської цариці під час її подорожі по Прибалтиці. Знову його запрошують на обіди до імперського палацу, він грає у карти з Катериною ІІ та відвідує наступника трону Павла Петровича у його заміській резиденції.

Але у липні 1764 р. становище колись всесильного імперського сановника знову похитнулося.

5 липня 1764 р. сталася подія, що знаменувала собою поворот в історії Росії і мала неабияке значення для зміцнення особистої влади імператриці Катерини ІІ. У Шліссельбурзькій фортеці ще з часів державного перевороту Єлизавети Петрівни було ув’язнено законного спадкоємця російського престолу Івана Антоновича (правнука Івана Олексійовича – старшого брата царя Петра І). Підпоручик Смоленського піхотного полку Василь Мирович разом зі своїм другом поручиком Великолуцького піхотного полку спробували звільнити в’язня і проголосити Івана Антоновича імператором всеросійським Іоанном VІ. Їхній задум полягав у тому, що під час відсутності у столиці імператриці Мирович підготує фальшивий імператорський указ, передасть його Ушакову, що переодягнений у форму підполковника прибуде до фортеці під час чергування Мировича і звільнить бранця. Але задум провалився, і під час інциденту бранець загинув. Мирович здався на милість імператриці. І ось під час судового розгляду (а серед суддів був і Кирило Григорович), коли судді спитали Мировича, хто подав йому таку ідею, той відповів: «гетьман граф Разумовский». Здивуванню присутніх не було меж. Як виявилося у ході подальшого розслідування, Мирович ще за часів гетьманства К. Розумовського неодноразово звертався до нього з проханням повернути втрачений його родиною маєток. Одного разу той йому відповів, що мертвого з домовини не дістають і додав: «Ты молодой человек, сам прокладывай себе дорогу, старайся подражать другим, старайся схватить фортуну за чуб и будешь таким же паном, как и другие». Це, за словами В. Мировича, надихнуло його на розробку плану по звільненню з ув’язнення Івана Антоновича з метою проголошення його імператором, щоб таким чином розв’язати свої майнові проблеми та задовольнити кар’єрні амбіції. Насправді ж Мирович, сам того не усвідомлюючи, став лише сліпим знаряддям у руках імператриці Катерини ІІ, адже із вбивством законного спадкоємця російського престолу вона – німецька принцеса, яка узурпувала владу свого чоловіка, остаточно утверджувалася на російському престолі та могла вже не зважати на плітки про законність своєї влади і менш остерігатися можливого перевороту.

Ось так, зовсім безпідставно, ім’я графа К. Розумовського було вплутано у «справу В. Мировича». Після цього Кирило Григорович (можливо за порадою друзів з кола наближених осіб до імператриці) вирішив полишити царський двір, вирушивши у квітні 1765 р. за кордон та склавши напередодні функції президента Імператорської Академії наук і мистецтв.

У подорож К. Розумовський поїхав разом зі своїми синами. Спочатку він відвідав Пруссію, потім граф завітав до Берліна, де мав зустріч з прусським королем Фрідріхом Великим, з яким був знайомий ще з часів навчання у Європі під ім’ям Івана Обідовського. Король прийняв гостя досить привітно і запросив його на великі військові маневри. Після маневрів прусський монарх спитав про враження К. Розумовського від побаченого. Не бажаючи хвалити прусську армійську підготовку та щоб підкреслити, що він відійшов від державних справ, граф Кирило відповів: «Государь, я фельдмаршал гражданский, а не военный».

Після Ахена фельдмаршал К. Розумовський від’їхав до Мангейма, відправивши синів до Страсбурга, а сам зупинився при дворі курфюрста-палатіна Карла-Теодора, де його гостинно зустріли.

Наприкінці липня 1765 р. він вирушає до Парижа. Познайомившись із столицею Франції та побувавши у Фонтенбло, Розумовський від’їжджає до Італії. Під час цієї подорожі він вирішує відвідати Страсбург, щоб зустрітися і особисто познайомитися з французьким просвітителем Ж.-Ж. Руссо, плануючи подарувати йому свою бібліотеку, а можливо, і запропонувати йому пенсійне забезпечення і запросити пожити в одному із своїх численних маєтків в Україні. Але зустріч не відбулася. Жан-Жак Руссо покинув місто у той самий день, коли до нього завітав К. Розумовський. Полишивши Швейцарію, граф подорожує Італією, відвідуючи Мілан, Флоренцію, Пізу, Сієнну, Рим, Неаполь, Лоретту, Венецію, Падую, Турин. Венеція, яку так вихваляли сучасники, не справила сильного враження на графа: «Видел славную Венецию и ее множество каналов и лодок, воду вонючую, оперу скучную, дней десять прожил, скучил и уехал».

У вересні 1767 р. граф Кирило після подорожі до Туманного Альбіону повернувся у Росію і знов оселився у Петербурзі, але вже не у дерев’яному палаці, в якому він проживав раніше, а у величному кам’яному, збудованому на місці старого будинку, почуваючись справжнім столичним вельможею. У столиці граф К. Розумовський веде безтурботне життя вельможі «катерининського золотого часу», постійно організовуючи великі свята, щоденні пишні прийоми та бали. До нього з радістю приїжджали петербурзькі вельможі та сановники, оскільки всіх вабила добродушність, гостинність та щирість самого графа, високі достоїнства його синів, розум та люб’язність дочок.

Своїм гостям граф не раз демонстрував свої родові реліквії: сопілку та кобеняк, які носив ще у дитинстві, коли був пастухом громадської худоби.

Поступово непорозуміння, що виникли зі «справою В. Мировича», забулися Катериною ІІ. Вона знову прихильно ставиться до графа, і він знову стає одним із щоденних її гостей та співрозмовників.

Наприкінці 1768 р. загострюються відносини між Росією та Туреччиною. Імператриця Катерина ІІ скликає Надзвичайну Раду. За пропозицією графа М. Паніна, до участі в Раді було запрошено і графа Кирила Розумовського. Саме він, зважаючи на звання генерал-фельдмаршала, став формальним головою Ради, бо найбільш впливовим там був фаворит імператриці граф Г. Орлов.

Коли розпочалася війна, то головнокомандуючим російською армією призначили князя О. Голіцина. Зважаючи на те, що граф К. Розумовський за званням (фельдмаршал) був вищим від князя, то хтось із його знайомих, бажаючи догодити йому, поцікавився, чому не він очолив армію. «Потому, что ему [Голіцину] достаточно одной, а я, лишась двух, только с третьей сумею разбить неприятеля», – не вагаючись відповів К. Розумовський.

Відвідуючи засідання Сенату і засідання Ради Кирило Григорович вирізнявся з-поміж інших придворних щирістю та незалежністю своїх поглядів. Одного разу він відмовився підписати рішення Сенату, оскільки вважав його несправедливим. Інші сенатори дали йому зрозуміти, що сама імператриця бажає саме таким чином вирішити цю справу. Після цього Кирило Григорович перевернув документ, поставивши свій підпис на звороті. Довідавшись про такий вчинок графа, Катерина ІІ зажадала пояснень. Кирило Григорович у відповідь сказав, що оскільки рішення несправедливе і сенатори знехтували своїм сумлінням, та ще вмовили і його поставити свій підпис, то він і продемонстрував своє ставлення до таких дій сенаторів. Отримавши таку