Сергій Вікторович Жадан - Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

крокує попереду, перехилений під вагою

валізи, й розмахує вільною рукою, ніби заступає

на почесну варту, як вони пригальмовують трохи, щоб

поправити їй наплічник.

Я лежав на березі, якийсь сонний від розпачу, щокою

в прілій траві, і дивився, як прибуває щораз більше води,

ніби почався якийсь неможливий річковий приплив,

як човни на надто короткій прив’язі потопають носами,

і вже одним оком міг бачити інший світ —

мовчазний, розсіяний і пливкий,

злитий в один каламутний моноліт,

ніби якийсь інший, історично правдивий ковчег

осів на дно разом з усім своїм дитинним

життям, радий принаймні поразці,

повний по вінця і безвідмовний.

(Безіменне)

Нагріті дошки пахнуть як тісто, а я

не можу завершити своєї роботи,

не можу ні до кінця піднятися, ні лягти, стою

навкарачки, ніби покутник у відблиску несподіваної

планети, і поки легені й серце ще трохи штовхаються у темному

ліфті тіла, я вилітаю з шахти просто на світло,

і поки ще ноги збивають попіл із нижніх галузок,

вилітаю, як м’яч із гущі надвечірньої гри, озолочений заходом

і повний полохливих тварин, що прокидаються до весни, —

ієрогліф, який означив самого себе, а тепер переплавлений у

безіменне.

Ти нічого не помічаєш, ти вже виходила, а зараз

вертаєшся, певно, забувши якусь дрібницю, —

ясна у світлі кухонного вікна, над яким

щойно прошуміла моя ріка.

* * *

У басейні вже погасили світло,

Ми були останні.

Хтось гуркотів металевими шафками, хлопець і дівчина

З однаковими татуюваннями витиралися

Довгим рушником. Гуснула смарагдова

Вода, поки на дні зав’язувалось якесь інше життя: осад,

Світлистий планктон. Так малюють душі, коли вони

Виходять із тіла у холод. Так постіль,

Хитка й безіменна, буде витись для нас на останньому поверсі.

Святим є той, хто запізнюється.

Хто на виході озирається, щоб побачити, як зал накриває тінь.

* * *

То була для нас ризикована іграшка:

стати біля самого краю лісу і крикнути туди щось образливе,

а тоді бігти, не озираючись.

Потім біг відлунював навіть у сні – простий танець

світу,

який присідав і випростовувався в нас перед очима, скидаючи

в русі кілька пожовклих листків.

І треба було заглушувати власні кроки, тому ми насипали

повні кишені дрібних ключиків і монет

і голосно брязкали, біжучи – недорослі

кентаври з головами в тіні й п’ятами у яскравому світлі,

у бризках води, яка була на нашому боці, – ми тікали й розхлюпувались,

як повні по вінця склянки на столі,

де танцює хтось дуже великий.

one-day trip

Я не знаю, який вогонь підступає сюди.

Чиї речі вже рятують із задимленої кухні.

Десь біжать лосі крізь наповнений тріском ліс, але де?

Не чую, як грають їхні ніздрі, не хочу оплакувати мурах

у їхніх розтоптаних містах.

У подвір’ях займається розвішана білизна, а я думаю про китайські ліхтарі.

Простіть: сьогодні я пронісся площею, залитою сонцем, і не

помилився напрямком. Я покинув вас ненадовго,

до кінця важкого дня,

щоб уночі повернутись і проказати у ямку чиєїсь ключиці: люблю.

Ніч гріє, ніби густе волосся.

Ніч.

Ванна

Може, я чогось не навчився? Ти сказала: чекай, я перевдягнусь;

у шпарині дверей мінилося світло, і я пробував читати твій рух,

але письмо було невиразне, зізнайся, там був іще хтось? Може,

вогонь із запалених баків відбився у дзеркалі, або якась комаха проникла

до самого вольфраму?

Намагаючись

бути чесними й точними, шукаючи найрівнішого світла,

ми заплутались у примітках?

Самі у ліжку, притихлі,

в притулку для бездонних собак.

00.00–01.00

У такі ночі все виривається з тебе, як музика з відчиненого вікна.

Ти обертаєшся й бачиш: салон розігнаного на трасі авта, де хтось кохається на

задньому сидінні, комета, повна своєї бджолиної таємниці.

Я з мешканцями вокзалу, яких виганяють на платформи рівно опівночі,

коли починається санітарна година,

й вони під поглядами дорожньої поліції п’ятдесят дев’ять хвилин

інсценізують від’їзд,

насправді ж чекають миті, коли можна тихо повернутися.

І я – чекаю. Ніби зліквідоване міністерство шляхів сполучення,

темна споруда посеред

звичайного міського руху,

в якій осіло всього лише кілька сердець.

(Узлісся)

Страх живе там, де

хтось був і залишив по собі сліди.

Було і немає.

Оси

сплітали нас із обрізків світла —

така побрехенька дітям. Легенда.

Бо якщо було світло, воно

не розс́ипалося б на незчитальні знаки.

Не помістилося б у коробку, вистелену газетами.

Все

розступається, щоб дати дорогу нікому:

сьогодні – його королівство.

Вулкан

Я запізнювався, а коли нарешті прибув, не міг говорити,

оглух, як заткнута пробоїна, лише метушився,

передавав мішки й відра, повні води,

бачив, як у високості іскриться попіл, помітив кільканадцять пар крил

над казаном вогнистого супу,

і всміхався, як випущений на чотири вітри, і тулився

щокою до дна, нарешті остаточно самотній.

Знаю, луна довго битиметься тут після нас.

Бездомному ніч – як зім’ята постіль, що всіяна світляками.

Зброєносець

А ще був сон про зброєносця темних богів:

я стояв перед столом сонного прикордонника —

з головою в нічному повітрі, —

менше, ніж просто сам.

І якби вони захотіли гнати мене кілометрами траси,

повз підозрілі кемпінги, не даючи передихнути,

якби катували мене фарами й вітром,

все одно не дізналися б більше:

боя не знаю, хто дав мені цей вантаж.

На низькому коні, тихий і обережний —

зброєносець, – я їду поруч із височенним світлом.

* * *

Не слово, лише закритий склад: катастрофічний, останній,

що гасить світло на палубі. Як нічия мантра,

як мертвий порт із застояною водою.

Один голосний, два пом’якшені приголосні.

Це я, я.

У десятку!

З усіма поетами і поетесами антології «Метаморфози» в різний час і за різних обставин я познайомився у Львові.

Андрій подзвонив мені на мій домашній телефон, і за годину ми вже смакували каву в Італійському дворику на площі Ринок.

Сергій виник перед моїми очима за столиком відомої колись забігайлівки «Домашня кухня», де, крім напівфабрикатів, можна було придбати дешевого – але живого! – розливного львівського пива. І ми синхронно підняли пінні кухлі за знайомство.

Маріанна відвідувала мій лекційний курс в університеті ім. І. Франка, а згодом я навіть керував її дипломною роботою, в якій вона досліджувала «Рекреації» Андруховича.

Олега я чув і бачив на поетичному вечорі у театрі «Воскресіння»