Симона Вілар - Лазарит

у Франції, я без слів взявся за це. Коли мені випало переодягнутися знатною дамою, щоб вивезти гнаних із Німеччини, я не нарікав. Навіть коли довелося вбити бургундського барона, який пронюхав, що я рятую ворогів Христа, я ані миті не вагався, попри те, що згодом за мою голову було призначено винагороду. Виконав я і доручення при Хаттіні. Одначе, шановний Ашере, ви мусите пам’ятати те, що я сказав, повернувшись із Єрусалимського королівства: нога моя більше не ступить на ту землю! І ви присягалися, що так воно й буде. Тому, при всій моїй повазі до вас, я не можу виконати цього доручення! У вас є хоробрий до самозабуття Ейрік, є обережний і розумний Сабір, думаю, є й інші, невідомі мені люди, здатні впоратися з цим далеко не найскладнішим завданням.

Ашер бен Соломон слухав уважно, але в очах у нього прочитувалася велика скорбота й благання. Нарешті він промовив:

– Хлопчику, йдеться про найближчих мені людей. Я ночей не сплю, думаючи про них. І ти помиляєшся, вважаючи, що врятувати їх буде легко. Саме тому я звернувся до тебе – найкращого з моїх воїнів, мого друга… а, можливо, й майбутнього родича!

При цих словах Мартін здригнувся. Старий не залишав йому вибору.

За вікном сонце вигравало в листі, зеленаві тіні линули по килимах і в Ашера бен Соломона над головою – по панелі, на якій священною в’яззю, що її використовували ще за часів перших царів Ізраїлю, було начертано: «Не шукай пригод, але й не тікай від них».

Власне в цьому й полягала Мартінова робота – ризикувати, виконуючи волю того, хто доручає йому завдання. Того, хто одного разу промовить єдине слово, – і Мартін буде щасливий.

– Уважно слухаю, вельмишановний Ашере, – сказав він, остаточно скорившись.

Даян знову пригубив кришталеву чашу, обличчя його розгладилося, голос лунав рівніше.

– Мартіне, ти помиляєшся, вважаючи, що все так просто. Акра в подвійній облозі війська хрестоносців і сил Салах ад-Діна. Ніхто з них не підпустить тебе до міста: франки вважатимуть за чужака-вивідувача, султанові сельджуки й курди сприймуть за одного з їхніх ворогів. І все ж ти мусиш туди потрапити. Як? Це можна буде зрозуміти вже під мурами фортеці, оцінивши ситуацію на місці. Є лише два шляхи: проникнути в оточене місто ще до вирішального штурму чи дочекатися, коли ворота відчинять, і ввірватися туди в перших лавах. Тоді ти муситимеш розшукати мою сестру раніше, ніж переможці почнуть грабувати й зводити порахунки з мусульманами та євреями. Мартіне, ти повинен будь-якою ціною врятувати мою Сару та її дітей! Лише тобі, кращому з найкращих, я можу довірити їхню долю.

Ніколи ще Ашер бен Соломон не був такий схвильований. Цієї миті йому дуже потрібне було співчуття.

– Запевняю, мій господарю, – стиха промовив лицар. – Я зроблю все, на що здатна людина. А зараз, будь ласка, розкажіть мені про це докладніше.

Щойно заходилося про справу, Мартін ставав настільки ж сухий і точний, наскільки Ашер бен Соломон тяжів до розлогих пояснень. Але зараз даян уникнув звичної велемовності:

– Ти з’явишся під мурами Акри в подобі лицаря-госпітальєра, такого собі Мартіна д’Ане. Цей воїн родом із Намюра. Він покинув свій Орденський дім і вирушив разом з іншими паладинами у Святу землю, але дорогою тяжко занедужав і зараз доживає останні дні в лікарні ордену в Константинополі. Ми дістали його подорожню грамоту та рекомендаційні листи. Те, що цього госпітальєра, як і тебе, названо на честь Святого Мартіна – хороший знак, і тобі легше буде звикнути до нового імені.

Лицар стримано усміхнувся: смішно про таке говорити. Як він тільки не називався, виконуючи доручення голови нікейської общини, і ким лише не був: французом, фламандцем, лотарингцем, нормандцем, австрійцем, іспанцем; якось йому довелося вдавати арабського еміра й навіть пулена – так називали християн, народжених в Єрусалимському королівстві.

У ті роки, коли Мартіна ретельно готували до його ролі, він опанував кілька європейських і східних мов, вивчив характери та звичаї багатьох країн, знав імена володарів різних земель і міг розповідати про місця, які він начебто відвідав, так, немов народився та прожив там більшу частину життя.

Але зараз його не так надихало спільне з невідомим лицарем ім’я, як те, що йому справді випало колись кілька місяців провести в Намюрі, і, якщо доведеться, він зможе розмовляти тамтешньою говіркою.

Насправді його непокоїло дещо серйозніше:

– Головна небезпека, мій господарю, – зауважив Мартін, – в іншому. У Палестині є люди, насамперед лицарі, які можуть мене впізнати. Байдуже, в якій подобі і під яким ім’ям я з’явлюся.

– Безперечно, ризик великий, – погодився даян. – Але я не наражав би тебе на ризик без виняткової потреби. Людина з такою, як у тебе, зовнішністю, скрізь привертатиме увагу. Саме тому я завжди наполягаю, щоб ти змінював свій образ, як тільки можеш. Тобі доводилося зображати бритоголового еміра й солідну даму під серпанком, бородатого одноокого горлоріза та монаха-пустельника. Ти сам розповідав, що жоден із людей, які тебе знали і з ким перетиналися твої шляхи, не зміг тебе впізнати. Виконуючи останнє й найважливіше для нашої общини доручення, тобі вдалося цілий рік прожити в замку графині Ешиви в Тиверіаді[42] в личині Арно де Бетсан, високородного жевжика нормандської крові, який народився у Святій землі і мав звичку фарбувати хною волосся та бороду, як це роблять мешканці Персії!

Ашер бен Соломон цілком свідомо згадав ці події, не перестаючи пильно спостерігати за Мартіном. Та лицар залишався незворушним, на його обличчі не здригнувся жоден м’яз.

Даян вів далі:

– Узявши ім’я Мартін д’Ане, ти прибудеш у табір під Акрою та загубишся в тому безладному скупченні наметів, конов’язей, тимчасових укріплень і валок. Коли ж тобі вдасться пробратися у фортецю… – і він узявся розлого пояснювати, де розташований будинок покійного Леві, що в ньому нині ховається Сара з дітьми.

Потім Ашер бен Соломон розгорнув план Акри, і вони обидва щонайуважніше простежили шлях від фортечних воріт до того багатого будинку, що більше нагадував палац і який легко було впізнати по зображенню усміхненого собаки, вирізьбленому над входом, і по смоківниці біля сходів. Отже, знайти його з-поміж решти міських будівель буде не так уже й складно.

– Атож, – усміхнувся Мартін. – Не так уже й складно. От тільки, як сарацини поставляться до появи лицаря-госпітальєра у взятій в облогу Акрі?

Ашер бен Соломон знову почав розтирати долоню лівиці. Нарешті промовив:

– Не мені тебе вчити мистецтва війни. Справді, з’являтися у фортеці в личині хрестоносця – божевілля. Але головне