Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

Шкода, допомогла б слідству… Нічого? Шкода. Гаразд, іди, дівчинко, навчайся добре, Андрій Ігорович був би задоволений…

І повістки перестали надходити…

Лідка звично зітхнула.

— Я взявся розбирати ці папери, — Славків голос затремтів. — Та якось… важко. І часу… я ж навчаюсь.

Він говорив, ніби перепрошував. Лідка опустилася в крісло для відвідувачів:

— Ти хочеш, щоб я?..

— Саме так, — Славко зрадів її кмітливості.

Убивць Андрія Ігоровича відшукали за тиждень після вбивства — на дні бухти. Чого і слід було чекати. Якийсь час Лідка взяла собі за правило уважно проглядати програму офіційних новин; вона майже не слухала слів, зате уважно вдивлялася в обличчя. Кожен міг бути замовником. Кожен.

Цього місяця вона дивилася новини все рідше й рідше.

— Тут… серйозна праця… архіваріуса. Розсортувати за роками, за темами… Укласти каталог…

Славко коротко глянув на неї — і почервонів.

— Що? — спитала Лідка.

— Це складна робота, — сказав Славка. — Вимагає багато праці…

— Ти ж знаєш, що я в екстернаті. Часу в мене…

— Так, — Славко досі був червоний і дивився повз неї. — Але мама… вона хотіла б…

Лідці на мить стало його шкода.

— Вона хотіла б трохи оплачувати цю роботу, — витиснув Славко через силу. — Грошей мало, але… Ти тільки не ображайся!

Лідка усміхнулась:

— Я не ображусь. У мене батько без зарплати, мама без роботи… Уся сім’я без грошей. Я не ображусь, Славо.

— Тебе до телефону, — сказала мама. — Однокласник.

— Алло? — спитала Лідка байдуже.

— Це я, — сказав Рисюк. — Як справенята?

— Ніяк.

— Ти контрольні вже всі порозв’язувала?

— Які контрольні, коли жерти нема чого? — спитала вона грубо. І, сказати по правді, перебільшувала: макарони ще були. І картоплі півмішка, їж — не хочу.

— Ти пам’ятаєш, де я живу? — після паузи спитав Рисюк.

Вона замислилась.

…Автобуси ходили рідко, і Лідка, закинувши торбу на спину, припустила підтюпцем. Давно не чищений тротуар укритий був підгнилим шаром осіннього листя. Стіни будинків рясніли уривками оголошень, листівок, плакатів: «Винаймаю квартиру», «Кровопивці вбили Зарудного», «Усі на площу! Усі на мітинг!», «Допоможіть знайти»…

Вона пірнула в перехід. Тиша, шурхотіння десятків ніг і жодного голосу — страшно, але вона звикла. Пройшла повз залізничні колії, так само підтюпцем вибралася на привокзальну площу. Вітер носив гидотний запах — так пахне в залі очікування, так пахне в тій підземній кишці, де пліч-о-пліч стоять літні жінки і продають шкарпетки і хліб, хатні капці і трикотажні светри. Перед входом в «опорний пункт правопорядку» лежав на візку для багажу опухлий чоловік у поношеному одязі. Труп. Лідка відсахнулася.

Зразу поруч, на розі, торгували гарячими сосисками, причому на борту візка виднілися напівстерті літери «Мо-ро-зи-во»; Лідка згадала, як, тримаючись за руки брата і мами, вона йшла цією ось площею десять років тому, і над візком майоріли, здається, повітряні кульки…

А може, цього й не було.

Її зачепили валізою, та так, що вона ледь утрималася на ногах. Треба було поспішати; до рисюківського будинку лишалося хвилин десять швидкої ходи.

— …Хто там? Ти, Сотова?

Рисюк зачинив за нею двері — Лідка відзначила, що двері нові, залізні, з двома сейфовими замками.

— Ходім…

Рисюк добряче змінився за ті кілька місяців, що вони не бачились. Усі ми змінилися, меланхолійно подумала Лідка. А ще й не таке буде.

— Давай свою контрольну. Так, варіант спрощений, для дівчат і екстернатників…

— Не всім тепер по кишені платити за очне, — відгукнулася Лідка, розглядаючи кімнату.

Рисюк озирнувся від столу. Очі в нього були прозорі, як у замисленої рибини.

— Вибач.

— За що? — здивувалася Лідка. — Був грубіяном, грубіяном помреш.

Рисюк чи то закашляв, чи то засміявся:

— Помирати я не збираюся. Сядь он на той стілець. І візьмися поки що за справу — накресли поля ось у цьому зошиті, по чотири клітинки, зможеш?

— Спробую, — сказала вона, ніяк не реагуючи на насмішку.

Рисюк вирвав аркуш із блокнота і всівся розв’язувати Лідчині номери. Лідка водила червоним олівцем — відповідально, охайно, зі знанням справи.

— Хто вбив Зарудного, знаєш? — спитав Рисюк упівголоса.

Лідка ні на мить не припинила роботи:

— Знаю. Ті двоє мужиків, яких знайшли в затоці.

Рисюк відірвав погляд від рівняння і гостро подивився їй в обличчя:

— Як ти гадаєш, ці… «очищувачі душі» на чолі з Бродовським… мали привід убити його, га?

Лідка водила олівцем. Летів червоний грифельний пил.

— Усе-таки версія, не гірша за інші… «Кровопивці вбили Зарудного» — трохи примітивно. Звісно, в олігархів був привід його вбити… Не варто довіряти очевидному. А очевидно те, що загибель Зарудного ініціювала процеси, що призвели до нової катастрофи…

— Ти покликав мене, щоб потріпати учені слівця? — стиха спитала Лідка. — Мене, як наближену до Зарудних особу?

Рисюк зітхнув. Відклав авторучку:

— Як там Славко?

Лідка знизала плечима:

— Зле йому.

Славко скаржився, що за квартирою спостерігають. Справжнє це спостереження чи плоди травмованої психіки, Лідка не мала уявлення, тим паче що Славкова мама підозрювала всіх і в усьому — останнім часом вона внадилася ледь не обшукувати Лідку на виході з квартири: «Ти ж пам’ятаєш, Лідо, що жоден документ, навіть найдрібніший папірець не має бути винесений за поріг… Ти ж розумієш, Лідо…» І тоді вона скипала, і ледве стримувалася, нагадуючи собі, що ця жінка пережила трагедію і зробилася трохи несповна розуму. І навіть відкривала свою сумку, демонструючи: жодного папера, що належав Андрієві Ігоровичу, вона, Лідка, досі не привласнила…

Але обговорювати все це з Рисюком не входило в її плани.

— Лідко, — глухо сказав Рисюк. — Ти, мабуть, думаєш, що я лізу не в своє діло. Але я, на відміну від тебе, читав монографії Зарудного, його праці з історії…

— Ага, — відгукнулася вона байдуже. — Він тебе згадував. Такий, каже, у вашому ліцеї талановитий хлопчик, надія кризової історії…

Рисюк помовчав, і Лідка із задоволенням побачила, як Ігор червоніє.

— Так! — із викликом сказав Рисюк, несильно вдаряючи кулаком по трухлявій стільниці. — Я збираюся бути кризологом, і я ним буду! І я маю достатньо інформації, аби стверджувати… аби припускати. Що Зарудний дуже близько підійшов до… створення теорії апокаліпсису. До якихось основоположних речей…

— Який ти розумний, — сказала Лідка. — Ніхто не здогадався, тільки ти.

— Якби ніхто не здогадався, — сказав Рисюк пошепки, — то Зарудний був би живим. Невже ти всерйоз гадаєш, що його вбив цей Бродовський, ця банда з чистою душею? Чи ці непевні «політичні супротивники»? Лідо… Лідо, ти чого?!

Вона вже ревіла. Давилася сльозами.

І тому не сказала Рисюкові про ці заруднівські слова.

«…Дуже важливий виступ на першому каналі. Мій виступ… Я думаю, це буде поворот… у