Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

Потупцялась, зовсім не знаючи, куди тепер бігти і що робити.

Страху майже не було. Зате образа була така, що, здавалося, кислотою роз’їдає горло.

Важкі двері кабінету.

Лідчині туфлі тиснули тепер немилосердно.

Навіщо? Навіщо вона торкнула й без того прочинені двері?

Крок. Іще крок.

Кабінет. Стелажі. Обчислювальна машина. Телефони. Розкидані книжки…

У робочому кріслі з високою спинкою сиділа людина.

— Андрію Ігоровичу… — тихо сказала Лідка.

Депутат Зарудний дивився крізь неї широко розплющеними скляними очима.

Усі його груди були — лакове криваве місиво.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Черга була довга, як зима.

Минула майже година, перш ніж повільним людським конвеєром Лідку втягло в крамницю. Двері ляскали, впускаючи пориви вогкого вітру, керамічна підлога була вкрита шаром мокрого бруду завтовшки з палець. Що ж, іще хвилин п’ятдесят…

Іще вчора черга лаялася, недобре і люто. Сьогодні люди мовчали. Дивились у підлогу.

За прилавком стояли двоє — доросла жінка і молода; молодша була Свєткою з четвертого поверху. Ні на мить не зупиняючись, вона спеціальною сталевою струною різала вершкове масло. Різала й опускала на терези. Світло-жовті бруски громадились, як зливки золота.

Старша жінка приймала гроші й відлічувала здачу; вона подивилася крізь Лідку, і Свєтка теж подивилася крізь Лідку, не впізнаючи, але Лідка не образилася, бо Свєтка працює тут ось уже місяць, їй платять як учениці, вона стоїть за прилавком по дванадцять годин щодня, у неї набрякають ноги і злипаються очі, і все одно її збираються звільнити наступного тижня, щоб віддати місце комусь за знайомством.

Лідка боком вибралась із натовпу, що чекав далі. На наступну чергу в неї не вистачало сил. Нехай Яна стоїть, усе одно безробітна. Або Тимур — усе одно його підготовчі курси збираються закрити…

Біля входу до крамниці притулилася темно-червона машина з приліпленим до вітрового скла оголошенням: «Продається». І ще одним, трохи нижче: «Шукаю роботу. Юрист, економіст, знання іноземних мов».

Лідка зітхнула.

У підземному переході пахло, як у нічліжці. Пліч-о-пліч стояли торговці; Лідка йшла, проштовхуючись повз ношені й неношені светри, скриньки, шкарпетки і пряники, булки в поліетиленових пакетах, старі книжки, шарфи, спортивні штани. Ішла, затамувавши подих, не дивлячись навколо, бо дивитися — значить знову впадати у відчай. Усвідомлення того, що й вона, Лідка, рано чи пізно може опинитися в цьому переході, і її мама теж…

При виході з переходу на сіро-жовтій стіні темнів напис нітрофарбою з балончика: «Кровопивці вбили Зарудного!». І за десять метрів — на стінці автобусної зупинки: «Кровопивці вбили…». Далі стінка була розбита. Небезпечно шкірилися скляні зуби.

— Принесла? — спитала мама.

Мамі другий тиждень нездужалось, і вона не виходила з дому.

— Тільки масло, — сказала Лідка.

— Ну і добре, — сказала мама після паузи. — Дуже добре… А скільки?

Лідка зам’ялась:

— Триста.

— Триста?!

— Ма… все знову подорожчало майже вдвічі.

— Тоді зрозуміло, — сказала мама, не намагаючись приховати втоми.

Ледь чутно бурмотів телевізор. «Якщо зруйнується система соціального страхування, — хвилювався невидимий для Лідки оратор, — то після апокаліпсису нас чекає життя в печерах, кам’яна доба, ось що нас чекає. Громадянська війна, руїна, поділ того, що вціліє, ми закінчимось як цивілізація…»

Лідка зітхнула. Тато працював якраз у системі страхування, і ще зовсім недавно всі були впевнені, що вже цій непохитній конторі загальні нещастя не загрожують.

Вона пройшла у свою кімнату і сіла за порожній письмовий стіл. Зовсім порожній, тільки просто по центру лежала під склом велика кольорова фотографія. Вирізана з журналу так ретельно, щоб не лишити й натяку на товсту чорну рамку.

Як рано похолоднішало цього року. Обіцяють вимкнути світло. Кажуть, що для опалення не вистачає грошей, газу, нафти, ще чогось, ось недавно все було — і раптом виявилося, що нічого немає… Куди воно, питається, поділось?!

Задзвонив телефон. Лідка машинально вичекала три гудки, потім згадала, що мама лягла спати, і побрела в передпокій.

— Лідо?

Останніми місяцями голос у Славка став дуже схожим на голос його батька. Раніше Лідка здригалася — тепер звикла.

— Ти маєш час… поговорити?

— Хтозна-скільки, — сказала вона, забираючи телефон у свою кімнату.

— Ми тут із мамою порадились, — сказав Славко після паузи. — Розумієш… тут дещо… ну, це не телефонна розмова. Ти могла б прийти?

Лідка мовчала.

Кабінка консьєржа стояла порожня. І давно ніхто не приносив квітів — а пригадується, тоді, в червні, квітами були завалені всі сходи.

— Привіт, — сказав Славко. Він дуже схуд, хвороблива худорлявість зробила його схожим не на батька, а на матір. Лише голос лишився впізнаваним.

Лідка віддала йому червону гвоздику. Славко механічно покрутив її в руках:

— Заходь… відразу в кабінет.

Вона увійшла.

Депутат Зарудний дивився зі стіни. Лідці не подобався цей портрет, але хазяйнувала тут, звичайно, не Лідка, а Славкова мама. Тут більше не було обчислювальної машини, ні телефонів, звільнений стіл займав півкімнати, і по всій широкій стільниці стосами стояли паперові теки, підшивки, стоси списаних аркушів.

Славко так само механічно поставив гвоздику в високу металеву вазу.

— Тут лишилось, — Славко зітхнув. — Архів нерозібраний. Ці… цивільники… частину паперів забрали… частину потім повернули… особисте. Усе перетрусили… весь архів… Розумієш?

Лідка кивнула.

В офіційних паперах вона проходила як «подружка сина, побічний свідок». Так вийшло, що саме вона перша бачила Андрія Ігоровича мертвим; її допитували тричі, і щоразу Лідка плакала. Не лише тому, що горе тоді було свіжим і приголомшливим. Щоразу їй здавалося, що чини, які її допитували, не вірять їй, підозрюють за кожним словом — брехню.

Навіщо прийшла? Адже зустріч не було призначено? Чому не подзвонила? Чому увійшла без дозволу в чужу квартиру? Чому…

А головне — всіх їх, жорстколицих, зі свердлами-очима людей цікавила одна обставина. Може, депутат Зарудний був іще живий? Він міг говорити? То говорив чи ні?!

Виявляється, Андрій Ігорович справді був живий у ту мить, коли Лідка відхиляла вхідні двері. Але коли вона увійшла в кабінет із букетом дзвіночків — він був уже мертвий, адже в нього випустили кілька куль поспіль…

А як же тоді безлад у квартирі? Виходить, непрохані гості вчинили свій обшук іще за життя Зарудного?!

Ні, вона не чула пострілів. Ні, вона не бачила нічого, а що бачила, про те вже розповіла. Ні, не міг він розмовляти, його ж буквально про-ді-ря-ви-ли…

Мама давала їй краплі тричі на день. І водила до лікаря.

А потім був останній допит. Незнайомий Лідці цивільник, гладкий і печальний, довго розповідав їй про свої теплі взаємини з покійним Андрієм Ігоровичем. Яка була людина, ех… Гинуть найкращі. То вона нічого не чула?