Марина та Сергій Дяченко - Армагед-дом

* * *

— Усе просто, — сказав Андрій Ігорович. — Тисячу років людство крутиться, як білка в колесі. Циклу ледве вистачає на те, щоб відновити зруйноване. А коли потенціал для прориву сяк-так нарощується, все починається спочатку. Руйнування, розпад, апокаліпсис… Ми балансуємо на межі, ми не ростемо, але й не опускаємось до первісного стану. Хто поставив Ворота? Той, хто хоче, щоб ми лишалися білкою в колесі, живою й кумедною, і безпечною білкою…

Він сидів на огорожі порожнього вольєра. За його спиною пливли і пливли в небі хмари.

— Лідо, Лідочко, не плач. Я прожив хороше життя, я зрозумів, що…

— Вставай. Вставай. Встава-ай!!!

Темрява. Чиїсь руки, що трясуть за плечі, та так, що недовго проковтнути язика.

— Лідо. Вставай! Почалось! Та вставай же!

Який страшний сон, подумала вона й ущипнула себе за руку. Біль був — тупий, але цілком відчутний.

— Почалось, Лідо… Вдягайся. Скоріш.

Кімната запливла червоним. Важке світло пробивалося крізь нещільно закриті завіси.

— Мамо?!

— Підйом! — гаркнув із передпокою батько. — Ніякого рюмсання, ніяких нюнів! За хвилину виходимо…

Здавалося, він навіть радіє. Здавалося, він став вищим на зріст — через те, що він більше не жалюгідний безробітний, який продав за борги все, що тільки можна, а чоловік, батько родини, готовий боротися за життя маленького, довіреного йому прайду.

Шурхотіння ніг, як у підземному переході. Так здалося Лідці зі сну.

— Відійди від вікна!

Вона встигла помітити. Небо нерівномірно підсвічене червоним. Струмочки людей, що витікали з під’їздів і подвір’їв. Заповнена людьми вулиця.

Страх прийшов тільки тепер. Коли вона побачила це рухливе море голів. Текуче людське море.

— Штаб ЦО, — глухо сказав радіоприймач. — Слухати всім. Небезпека з боку моря. Лінія оборони проходить по вулицях Флотській — Попова — Січневому проспекту. Увага… Напрямок евакуації — північний схід, лінія приміської залізничної гілки. Заборонено використовувати транспортні засоби! За використання автомашин у зоні евакуації — розстріл на місці!

М’яко хитнулася підлога. Задеренчав у шафі посуд, захиталися люстри, з підвіконня загриміла ваза. Яна верескнула.

— Тихо! — прикрикнула мама.

Тимур нерозбірливо бубонів собі під ніс.

Над самим дахом пролетів вертоліт. Від гуркоту на мить заклало вуха.

Плутаючись у ременях, Лідка начепила на спину рюкзачок. Із застібкою на грудях, так, щоб за потреби можна було легко позбутися ноші.

Тимур усе бурмотів і бурмотів; Лідка взяла з вішалки шарф. Батько спіймав її руку:

— Не треба… Перевірте, щоб ні в кого на шиї нічого не було. Тимуре, ти мене чуєш, чи ти вже обі…ся?

Лідка здригнулася. Батько зроду не лаявся, тим більше при дітях.

— Зі мною все гаразд, — сказав Тимур після паузи.

— Тоді ти з мамою. Я з дівчатами. Ходімо.

Клацнули, зачиняючись, двері. І настав пік Лідчиного страху — цей звук поклав край дотеперішньому життю. Усе всерйоз. Усьому кінець. Клац.

— Не бійся, — жалібним тремтячим голосом сказала Яна.

Лідка мовчала, героїчно стримуючи сльози.

Сусіди йшли. Внизу квапливо грюкнули вхідні двері, клацнув замок на другому поверсі, а на четвертому хтось квапливо повертав ключ. Але чи варто було завдавати собі праці?..

Вони спускались, і знайомі з дитинства сходи здавалися великою фотолабораторією — через густе червоне світло. Попереду йшли мама з Тимуром, позаду батько вів Лідку і Яну, вів за руки, як маленьких.

— Нічого, — повторював батько, стискаючи спітнілу Лідчину долоню. — Нічого, нічого…

Подвір’я. Лавка. Не світиться жодне вікно, жоден ліхтар, але світла й так досить. Низькі хмари відбивають заграву, що підіймається за горизонтом. Над морем.

І запах. Який запах. Горілого і гнилі водночас. І ні повійне.

— Швидко пройти Наріжну, — сказав батько в спину Тимурові. — Якомога швидше. Бо вона вузька.

— Увага! — радіоприймач розмістився тепер у тата за поясом. — Штаб ЦО повідомляє. Небезпека з моря! Лінія оборони перемістилася до Торгової площі. Увага, лінія оборони проходить по вулицях Малій Наріжній, Липській, Торговій…

Мовчазні люди навколо одночасно наддали ходу. На мить утративши з поля зору Тимура з мамою, Лідка ступила з подвір’я на вулицю.

Ось тут був справжній натовп. Тимур і мама промайнули попереду і зникли знову; батько придав ходу, намагаючись наздогнати їх. З усіх боків закричали:

— Обережно!

— Куди преш!

— От через таких і тиснява!

— У ногу йди, кретин!

Над головами знову пройшов вертоліт, Лідка не дивилася на нього, тому що боялася відвести очі від засміченого асфальту. Вітром підхопило пил, зате сморід помітно послабшав.

Лідці було страшенно прикро за батька. Його обзивали по-всякому — за те, що він не хотів втрачати з поля зору маму й Тимура. Але він усе-таки проштовхався вперед і протяг крізь натовп Лідку і Яну, і тепер Тимур і мама йшли попереду, їх було чудово видно, і від цього спокійніше було на душі.

— Штаб ЦО, — сказали звідкись із репродуктора, але голос уже не здавався голосом автомата. — Небезпека з моря! Екстрена небезпека для вулиць Наріжна, проспект Свободи, проспект Відродження…

Батько смикнув Лідку за руку. І крикнув Тимурові:

— Праворуч!

І багато хто так зробив. Кинулися врізнобіч, перестрибуючи через тих, хто впав, а ті все-таки встигали підвестися. Полетіли шибки перших поверхів — люди забивались у провулки, лізли у вікна, чіплялися за низькі балкони. Люди знали щось, чого не знала Лідка…

— Тримайся!

Кришачи бите скло під ногами, вона примудрилася схопитись за чиюсь простягнуту руку й залізти на чужий балкон, обплетений мертвим сухим виноградом.

Он воно що…

Хвиля паніки прокотилася вузькою вулицею Наріжною. Ті, що напирали ззаду, тепер стрімголов бігли, це був уже не натовп — суцільний людський потік, Лідка дивилась, і їй здавалося, що вона відчуває, як розширюються її зіниці.

— Трохи зарано… — прохрипів хтось поруч.

— За мною, — сказав батько.

Балконні двері були не зачинені. Лідка, Яна, батько, ще якісь люди пройшли через чужу квартиру, порожню й червону, що берегла запах крапель від серця, прибрану на старосвітський манір, із мереживними серветками на єдиному столі, з фарфоровими статуетками на єдиній шафі. Лідка не витримала й заплакала — чи то від страху, чи то від жалості до себе.

Будинок був шестиповерховий. Люк на дах уже був відчинений, і туди один за одним пролазили люди — хто метушливо, хто зовні спокійно, але всі дуже квапились.

— Уперед…

Дроти на даху були обірвані і плуталися під ногами. Антени стояли залізним похиленим лісом; Лідка йшла і не могла позбутися думки, що все це колись уже було. Вона пробиралася дахом…

Місток! Із даху на дах була перекинута пожежна драбина, метрів десять залізними шпалами, притримуючись за єдине тонке бильце; Лідка