Джордж Мартін - Принцеса і королева, або Чорні та Зелені

повернулися, то розповіли про знайдені ними згорілі та понівечені рештки мертвого дракона при підніжжі гори. Колір крил та луски підказував, що тіло належало Сірому Привидові. Дракона було розірвано навпіл, пошматовано на клапті й частково з’їдено.

Почувши новину, пан Роберт Гуня — лицар, відомий незлим веселим норовом та величезним черевом, що був поставлений королевою при її відбутті за каштеляна Дракон-Каменя — недовго думаючи, назвав убивцею Драконожера. Більшість люду погодилася з паном Робертом, бо за Драконожером знали чимало нападів на менших драконів, хоча таку шалену хижість він виявляв нечасто. Дехто з рибалок, побоюючись стати наступною здобиччю свавільника, закликав пана Гуню надіслати до лігва чудовиська кількох лицарів і покласти йому край. Але пан каштелян відмовився.

— Не чіпаймо Драконожера — то й він нас не зачепить, — оголосив лицар королеви.

А щоб мати певність, заборонив рибалити у водах під східним схилом Драконощовби, де лежало і зогнивало тіло мертвого дракона.

XVIII. Король-Берег

Тим часом на західному березі затоки Чорноводи звістки про битву та зраду в Гуркотні досягли Король-Берега. За чутками, королеву-вдовицю Алісенту вони змусили зареготати.

— Що посіяли, те зараз і жнуть! — вигукнула вона.

Королева Раеніра на Залізному Престолі зблідла з лиця і зомліла, а тоді наказала зачинити й засунути міські брами. Від тієї миті нікому не дозволялося входити до Король-Берега чи виходити з нього.

— Я не дозволю, щоб до мого міста потай пробралися перевертні, аби відчинити браму бунтівникам! — оголосила вона.

Військо князя Вишестража могло стати під мурами вже назавтра або на післязавтра. А ще швидше могли примчати вершники на драконах, які вчинили зраду. Але принц Джофрі тільки зрадів такій нагоді.

— Хай лишень з’являться сюди! — проголошував він. — Я сам зустріну їх на Тираксесі!

Та матір його войовничі вихваляння не тішили.

— Не зустрінеш! — заперечувала Раеніра. — Ти ще замолодий для битви верхи на драконі.

Але принаймні дозволила малому сидіти у чорній раді, де обговорювалося, як упоратися з ворогом, що неухильно наближався.

У Король-Березі лишилося шість драконів, але з них всередині мурів Червоного Дитинця — тільки один, тобто власна дракониця королеви Сиракс. Стайні у зовнішньому дворищі звільнили від коней та віддали їй за помешкання. До землі драконицю припинали важкі ланцюги — якраз такі, щоб дозволити гуляти зі стайні на двір, але завадити злітати без вершниці. Сиракс давно звикла до ланцюгів, надзвичайно добре харчувалася і вже багато років тому забула, що таке полювати.

Решту драконів тримали у Драконосхроні — велетенській будівлі, яку навмисне для утримання і навчання драконів колись наказав вимурувати король Маегор Лютий. Під велетенською банею в пагорбі Раеніс було прорізано сорок чималих підвалів, розташованих колом. З кожного боку ті рукотворні печери замикалися товстими залізними дверима: внутрішні виходили на піщане драконове поле, а зовнішні відчинялися на схил пагорба. Саме тут облаштували собі лігва Караксес, Вермітор, Срібнокрилка та Вівцекрад, перш ніж вилетіти на війну. Лишилося ще п’ятеро: Тираксес принца Джофрі, світло-сірий Морський Серпанок, приборканий Аддамом Веларіоном, юні Моргул та Шрикос, прив’язані до принцеси Джаяхаери (дотоді вже зниклої з міста) і її близнюка принца Джаяхаериса (дотоді вже загиблого)… а також Вогнемрія, улюблениця королеви Гелаени. Давно вже стало звичаєм, щоб котрийсь із драконоїздців жив при схроні й міг у разі потреби нагально стати до оборони міста. А оскільки королева Раеніра не бажала відпускати від себе синів, обов’язок цей ліг на плечі Аддама Веларіона.

Але у чорній раді раптом залунали голоси сумніву в чесності пана Аддама. «Драконові насінини» Ульф Білий та Гуго Громобій перебігли до ворога. Чи останні то зрадники серед начебто вірних слуг престолу? Адже є ще Аддам з Короба та дівчина Кропивка, які теж уродилися байстрюками — чи можна їм тепер вірити?

Князь Бартімос Кельтигар вважав, що аж ніяк.

— Байстрюки від природи — зрадницькі душі! — казав він. — Така вже кров тече в їхніх жилах. Зрада для байстрюка така ж природна, як вірність присязі для воїнів чесного роду.

Він закликав її милість негайно схопити двох підло вроджених драконоїздців, доки вони теж не перебігли до ворога разом з драконами. Заклик підхопили інші, а надто пан Лютор Довгаль, тисяцький міської варти королеви, і пан Лорент Марбранд, Регіментар Королевогвардії. Навіть двоє лицарів з Білої Гавані — грізний пан Медрік Мандерлі та його меткий, хоч і тілистий брат, пан Торген — радили королеві виявити пильність.

— Не варто спокушати долю, — казав пан Торген. — Якщо ворог здобуде ще двох драконів, ми пропали.

Лише князь Корліс виступив на захист «драконового насіння». Він наполягав, що пан Аддам та його брат Алин є «правдивими Веларіонами», гідними спадкоємцями Плавня. Щодо дівчини — хай брудна, неоковирна і погано прийнята панством, все ж вона хоробро билася у Гирлі.

— Двоє Зрадників теж не пасли там задніх, то й що з того? — заперечив князь Кельтигар.

Вся пристрасть Правиці виявилася даремною — страхи та підозри королеви перемогли. Вона пережила стільки тяжких зрад, що ладна була повірити найгіршому про будь-кого, і вже не здивувалася б жодному підступові навіть від людей, яких сама любила найбільше.

Королева Раеніра наказала панові Лютору Довгалю узяти два десятки золотих кирей, рушити до Драконосхрону і схопити пана Аддама Веларіона. Так одна зрада породила іншу — на згубу королеві. Коли пан Лютор Довгаль з золотокирейниками їхав угору пагорбом Раеніс з наказом королеви, високо над ними розчахнулася брама Драконосхрону, Серпанок розгорнув світло-сірі крила і пустив дим з ніздрів. То пан Аддам Веларіон отримав своєчасне попередження і встиг улаштувати собі втечу.

Розлючений невдачею, пан Лютор негайно повернувся до Червоного Дитинця, вдерся до Башти Правиці й вельми брутально доклав рук до старого князя Корліса, звинувативши того у зраді. Старий нічого не заперечував — зв’язаний та відлупцьований, він не промовив ані слова і потрапив до кам’яного мішка у підземеллі, де мав чекати на суд і страту.

Тим часом містом розповсюдилися чутки про вогненно-криваве страхіття у Гуркотні… а з ними разом — нелюдський жах. Далі настане черга Король-Берега — так казали люди один одному. Дракони візьмуться нищити один одного полум’ям, і цього разу місто вже конче напевно згорить дощенту. Злякавшись ворога, кількасот людей спробували були втекти, але при брамі їх завернули назад золотокирейники. Замкнені всередині міських мурів, одні люди почали шукати прихистку від майбутньої вогняної бурі у глибоких льохах, а інші вдалися до молитви, питва і тих задоволень, які