Джордж Мартін - Принцеса і королева, або Чорні та Зелені

знаходять між жіночих стегон. Щовечора міські шинки, доми розпусти і септи повнилися чоловіками та жінками, які тамували свій страх усіма можливими способами, шукали порятунку чи заспокоєння, переповідали один одному найстрашніші плітки.

XIX. Гуркотень

А в Гуркотні, за триста верст на південний захід, панував безлад зовсім іншого роду. Поки Король-Берег скиглив з жаху, їхній страшний ворог ще й на вершок не просунувся до міста — адже вірні королю Аегону вояки раптом лишилися без ватажків, зате під владою сумнівів, незгоди та розбрату. Ормунд Вишестраж лежав мертвий, а з ним і його брат у перших пан Бріндон, перший лицар Старограду. Сини князя — зелені хлопчаки — лишилися у Вишестражі за тисячу верст звідти. Даерон Таргарієн, якого князь Ормунд нарік «Даероном Даруй-Вогонь» і вихваляв за відвагу, теж був лише юним хлопчиськом; наймолодший з синів короля Візериса виріс у тіні своїх старших братів і звик радше виконувати накази, ніж віддавати їх. А найстарший з Вишестражів, що залишився при війську, був пан Гоберт, ще один брат у перших князеві Ормунду. Дотоді тлустий пан Гоберт урядував лише за обозного, і військова старшина вважала його надто неповоротким не лише тілом, але й думкою. Серед свого сімейства він за прожиті на світі шістдесят років не показав себе геть нічим, але наразі зухвало пнувся очолити все військо, бо, мовляв, лишився найближчим родичем королеви Алісенти.

Рідко траплялося в історії Семицарства мале чи велике місто, яке б піддали такому довгому та жорстокому погромові, як Гуркотень після Гіркоти. Принца Даерона від побаченого аж знудило, і він наказав панові Гоберту Вишестражу припинити жахіття, та зусилля Вишестража виявилися такими ж нікчемними, як він сам.

Найгірші злочини з-поміж усіх було вчинено Двома Зрадниками — підло уродженими драконоїздцями Гуго Громобоєм та Ульфом Білим. Пан Ульф цілком віддався гультяйству і потопав у вині та втіхах плоті. Усіх, хто йому не припав до смаку або не задовольняв його примхи, він віддавав своєму драконові. Лицарське звання, подароване Ульфові королевою Раенірою, виявилося для нього замалим, і навіть титул князя Лихомостя, жалуваний принцом Даемоном, не втамував його марнославства. Білий мав на думці жирніший кусень — ніщо інше, як Вирій. Він оголосив, що оскільки Тирели не взяли участі у подіях «Танку», їх слід наректи зрадниками і позбавити дідицтва на його користь.

Та навіть пан Ульф з його зазіханнями на Вирій видасться невибагливим порівняно з замірами свого приятеля-перевертня — Грізного Гуго. Громобій уродився сином простого коваля, але виріс велетенським на зріст і з такою силою в руках, що скручував сталеві прутки у кільця. Він не знав геть нічого про військову науку і вояцьке мистецтво, але завдяки силі й статурі був страшним супротивником у бою. За зброю Гуго обрав собі величезний келеп, яким завдавав жахливих, убивчих ударів. У битву він літав на Верміторі, який колись носив Старого Короля; з усіх драконів Вестеросу лише Вхагар переважала його зростом та віком. Зі згаданих причин князь Грізний (як відтепер він величав себе) почав мріяти про корону.

— Нащо животіти у дрібних панах, коли можна стати королем? — питав він людей, яких збирав навколо себе.

Жоден з Двох Зрадників не палав бажанням допомагати принцові Даерону в нападі на Король-Берег. Військо в них було велике, ще й при трьох драконах, але ж королева теж мала трьох драконів (наскільки вони знали), а коли б повернулися принц Даемон з Кропивкою, то мала б і п’ятеро. Князь Пик волів затримати просування війська, доки князь Баратеон не вийде з власною силою зі Штормоламу і не приєднається до них. Пан Гоберт бажав відступити до Обширу та відновити запаси, які швидко танули. Жоден не звертав уваги, що і військо теж тане з кожним днем, наче ранкова роса — з нього тікало дедалі більше вояків, які поверталися до рідних домівок на збір врожаю і тягли з собою стільки здобичі, скільки могли унести.

XX. Дівостав

За багато довгих верст на північ, у замку, що вивищувався над Крабовою затокою, ще один вельможний володар намагався утриматися на слизькому лезі меча і не скотитися у прірву. З Король-Берега прилетів крук і приніс послання королеви до Манфрида Мутона, князя Дівоставу: той мав відіслати королеві голову дівчини-байстрючки Кропивки. За плітками, вона зробилася коханкою принца Даемона, і королеві Раенірі того вистачило, щоб винести Кропивці вирок про державну зраду.

— Але хай нашому чоловікові, принцові Даемону з дому Таргарієн, не заподіють жодної шкоди, — застерігала її милість. — Відішліть його до нас, коли наказ буде виконано, бо ми маємо у ньому нагальну потребу.

Маестер Норен, писар і хранитель при «Дівоставському Літописці», повідомляє, що коли його вельможність прочитав листа королеви, то затрусився так, що втратив голос і ледве повернув його трьома келихами вина. Після вагань князь Мутон послав по сотника своєї сторожі, свого рідного брата і свого поборника, пана Флоріана Сірокричного. Також він запросив лишитися і маестра. Коли усі зібралися, князь прочитав уголос листа і попрохав поради.

— Це зробити нескладно, — відповів сотник сторожі. — Дівка не розлучається з принцом, і в ліжку вони теж разом, але що їй з того? Принц уже немолодий, і якщо раптом надумає опиратися, то три стражники легко його угамують. Але задля певності я б узяв шістьох. Чи бажають пан князь упорати справу сьогодні вночі?

— Шістьох? Та хоч шість десятків! Не забувайте, що ми маємо справу з Даемоном Таргарієном! — заперечив брат князя Мутона. — Розумніше кинути йому в вечірнє вино трохи сонного трунку. Хай прокинеться і знайде свою хвойду вже мертвою.

— Дівчина — ще дитина, хай і вчинила ницу зраду, — зауважив пан Флоріан, старий, суворий, сивочолий лицар. — Старий Король ніколи б не просив про таке свавілля жодну людину честі.

— Нині настали ниці часи, — заперечив князь Мутон. — І вибір, що мені лишила королева, інакшим не назвеш. Адже дівчина гостює під моїм дахом. Якщо я підкорюся, Дівостав спіткає вічне прокляття. А якщо відмовлюся, нас оголосять зрадниками і винищать до ноги.

На це його брат відповів:

— Хай що ми оберемо, небезпеки не минути. Принц надто вже припався душею до своєї темнавки, а дракона тримає завжди напохваті. Розумний правитель убив би їх обох зразу, щоб принц з люті не спалив Дівостав до голої землі.

— Але королева заборонила чинити йому шкоду, — нагадав князь Мутон. — До того ж замордувати двох