Еріх Марія Ремарк - Життя у позику

Запізно. Не міг уже налагодити з нею контакту. Запізно — несподівано між одним подихом і другим. В чому він прорахувався? Невідомо. Учора ще все було близьке і звичне, а зараз виросла між ними скляна стіна, як в авті між водієм і заднім сидінням. Ще на себе дивилися, але вже не розумілися, почували взаємність, але говорили різними мовами, які не мали пунктів дотику. Не можна було вже нічого зробити. Відчуженість, яка наросла за ніч, виповнила вже все. Була в кожному позирку і в кожному жесті. Не можна було вже нічого зробити.

— Адью, Ліліан, — сказав.

— Вибач мені, Борісе.

— У коханні нема чого вибачати.

Вона не мала часу, щоб обдумати. Прийшла медсестра й покликала до Далай-лами. Професор пахнув добрим милом і антисептичною білизною.

— Я бачив вас учора увечері в хаті рятувальників, — сказав сухо. Ліліан кивнула. — Ви знаєте, вам заборонено виходити? Отже, вам байдуже, чи ви підкоряєтесь цій забороні, чи ні. В такому випадку я змушений просити вас покинути санаторій. Може, деінде знайдете місце, яке буде вам краще відповідати. Я розмовляв зі старшою сестрою, вона сказала, що це вже не вперше. Однак така поведінка деморалізує цілий санаторій. Ми не можемо з цим миритися.

— Розумію, — перебила його Ліліан. — Сьогодні пополудні я покину санаторій.

Далай-лама поглянув на неї з виразним приголомшенням.

— Аж так не кваптеся, — відказав за хвилю. — Прошу ще добре все обдумати, перш ніж підшукаєте собі інше місце. — Професор був дещо збитий з пантелику. Він чекав сліз і прохань пробачити її. — Навіщо стільки зусиль, щоб зашкодити власному здоров’ю, панно Дюнкерк?

— Коли я робила все, що мені рекомендовано, мені теж не ставало краще.

— Але коли комусь часом стане гірше, то ж не привід, щоб перервати лікування, — розгнівався професор. — Навпаки! Саме тоді потрібно бути особливо обережним!

Коли комусь часом стане гірше. Але це вже так нею не струснуло, як учора, коли медсестра підтвердила її припущення.

— Безглуздий порив до самогубства! — скаженів далі Далай-лама, який вважав, що під шорсткою оболонкою має голубине серце. — Я прошу вибити собі ці дурниці зі своєї чарівної голівки! — Він обняв Ліліан рукою і легенько струснув. — Ну, а зараз прошу повернутися до свого покою і відтепер суворо дотримуватися розпорядку.

Ліліан вивільнилася з-під його руки.

— Я певна, що й далі ламала б розпорядок, — сказала спокійно. — Тому вважаю, що краще буде, якщо я покину санаторій.

Слова Далай-лами щодо стану здоров’я не тільки її не перелякали, а навпаки — додали їй упевненості і рішучості. А ще притупили біль від розлуки з Борісом, бо у неї вже не залишалося свободи вибору. Почувалася, як солдат, який після тривалих зволікань отримав наказ іти в наступ. Не залишалося нічого іншого, тільки виконати. Невідворотність стала частиною її самої, так само, як наказ про наступ вже містить у собі і уніформу, і прийдешню битву, і, можливо, навіть смерть.

— Прошу не завдавати клопоту, — вигукнув Далай-лама. — Адже тут майже нема інших санаторіїв — куди ви переїдете? До пансіонату?

Він стояв перед нею, цей великий, добрий бог санаторію, і починав втрачати терпіння, бо та норовлива кішка упіймала його на слові, щоб тепер змусити узяти його назад.

— Тих кілька наших правил існують лише у ваших інтересах, — гарячкував далі. — До чого б ми докотилися, якби запанувала анархія? А як же інакше? Адже тут не в’язниця, чи ви іншої думки?

Ліліан посміхнулася.

— Вже ні, — сказала. — І я вже не ваша пацієнтка. Ви знову можете зі мною розмовляти, як з жінкою, а не як з дитиною чи арештантом.

Зауважила ще, як Далай-лама знову почервонів, а за хвилю була вже за дверима.

Валізи спаковані. Сьогодні увечері гори будуть позаду. Вперше за багато її років гори будуть далеко позаду. Уперше за багато років її охопило відчуття безмежного, тривожного очікування — та це вже було не очікування якоїсь фата моргани, якої треба чекати роками і яка постійно поверталася, вона чекала того, що станеться з нею в найближчі кілька годин. Минуле і майбутнє перебували в хиткій рівновазі, а перше, що вона відчувала, була не самотність, але повна напруги відчуженість від усього. Вона нічого не брала з собою і не знала, куди їде. Боялася, що прийде ще Волков, і водночас прагнула його ще раз побачити. Коли замикала валізи, її очі сліпили сльози. Ліліан сіла на ліжко і зачекала, поки не заспокоїлася. Відтак розрахувалася і відбила дві атаки Крокодилиці, одна з яких була від імені Далай-лами. Повернувшись до свого покою, зачекала. Раптом почула за дверима дряпання і гавкання. Відчинила, і всередину увійшов кундель Волкова. Пес любив її і часто сам приходив до неї. Подумала, що собаку прислав Боріс і сам ще прийде. Але не прийшов.

Почувши авто Клерфе, зачинила за собою двері і рушила уздовж білого коридору, мов злодій, що утікає. Мала надію, що вдасться їй минути хол непомітно, але Крокодилиця чекала біля ліфта.

— Професор просив сказати вам ще раз, що можете тут лишитися. І що ви повинні залишитися.

— Дякую, — відповіла Ліліан і йшла далі.

— Будьте розсудливі, міс Дюнкерк! Ви не знаєте, в якому ви стані. Вам не можна міняти клімат. Ви не переживете й року.

— Саме тому.

Ліліан рушила далі. З-за столиків для бриджу піднялося кілька голів, назагал хол був порожнім. Пацієнти лежали на верандах. Боріса не було. Біля виходу стояв Ґольманн.

— Якщо вже конче мусите виїхати, то прошу принаймні потягом, — сказав Крокодилиця.

Ліліан мовчки показала старшій сестрі своє хутро і вовняні речі. Крокодилиця зневажливо махнула рукою.

— Це вас не врятує! Ви задумали скоїти самогубство?

— Ми всі це робимо — хто швидше, а хто пізніше. Ми поїдемо обережно. І не дуже далеко.

Двері були вже цілком близько. Сонце знадвору засліплювало. Ще кілька кроків, і цей біг крізь стрій різок закінчиться. Ще один крок!

— Ми вас застерегли, — пролунав за нею монотонний, зимний голос. — Ми вмиваємо руки!

Їй було не до сміху, але Ліліан усміхнулася. Цією останньою фразою Крокодилиця врятувала ситуацію.

— Прошу їх вимити у стерилізованій цноті, — сказала Ліліан. — Адью! Дякую за все.

Вона вийшла. Сніг іскрився так, що майже нічого не бачила. Ґольманн закутав її в хутро і вовняні хустки.

— Ми їхатимемо повільно, — сказав Клерфе. — Коли сонце зайде, спустимо дах. А поки що боки авта затулять вас од вітру. Можемо їхати? Нічого не забули? Втім, якщо і забули, вам пришлють.

Вона про це не подумала. Враз зауважила в цьому факті певну втіху, бо