Анрі Шарр'єр - Метелик
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми вже цілий тиждень у лікарні. Вчора я дав двісті франків Шаталеві — за ці гроші нас обох і протримали тут тиждень. Щоб нас шанували, ми частуємо тютюном усіх, хто його не має. Один шістдесятирічний каторжанин-марселець на ім’я Карора подружив з Дега і став його порадником. Марселець по кілька разів на день вмовляє Дега, щоб той не втікав. Мовляв, коли Дега має багато грошей, то в сусідньому з в’язницею селищі про це вже знають (із газет, які надходять сюди з Франції, багато про що можна довідатись), і каторжани, які відбули своє покарання й осіли в тому селищі, неодмінно його вб’ють, щоб забрати в нього капсулу. Дега переповідає мені свої розмови із старим Карора. Марно я переконую Дега, що старий марселець — безкорисливий базіка, адже він тут уже двадцять років. Дега не звертає на мої слова аніякісінької уваги. Розповіді марсельця його приголомшили, я насилу підбадьорюю товариша.
Я даю одну банкноту Сьєрра, щоб він прислав до мене Галгані. Наступного дня Галгані з’являється у лікарні, але в палаті без грат. Як передати йому капсулу? Я кажу Шаталеві, що мені конче потрібно поговорити з Галгані, і натякаю, нібито готуюся до втечі. Шаталь відповідає, що приведе Галгані до мене на п’ять хвилин рівно ополудні. Коли мінятимуться вартові, Галгані пройде на веранду, я порозмовляю з ним через вікно, і все це, мовляв, задарма. Ополудні Галгані зазирає у вікно, і я тицяю йому в руку його капсулу. Він стоїть переді мною й плаче. Через два дні я отримую від Галгані журнал, у ньому п’ять банкнот по тисячі франків і одне-однісіньке слово: «Дякую».
Шаталь, який приніс мені журнал, побачив гроші, але не прохопився про це й словом. Тоді я вирішив дещо запропонувати йому. Проте він відхилив мою пропозицію. Я сказав йому:
— Ми хочемо втекти. Може, приєднаєшся до нас?
— Ні, Метелику, я маю одне зобов’язання і втікати зможу тільки через п’ять місяців, коли звільнять мого товариша. Тоді я краще підготуюся до втечі. Я розумію, тебе чекає заслання, ти квапишся, але втекти звідси, з-за цих грат, дуже важко. На мене не розраховуй, я тобі не допоможу — не хочу ризикувати своєю посадою. Тут я спокійно чекатиму, поки випустять мого друга.
— Гаразд, Шаталь. Дякую за відвертість. Я про це більше з тобою не розмовлятиму.
— І все ж таки, — каже він, — я робитиму тобі покупки.
— Дякую, Шаталь.
Цієї ночі було чути кулеметні черги. Наступного дня дізнаємося, що то втік Молотобоєць. Хай Бог йому помагає, він був добрий товариш. Мабуть, йому трапилася слушна нагода і він скористався з неї. Тим краще для нього.
Через п’ятнадцять років, 1948 року, я опинюсь на Гаїті, куди разом з венесуельським мільйонером приїду вкладати з президентом казино угоду на право проводити тут ігри. І ось одного вечора я вийшов з шинку, де випив шампанського, і тут одна з дівчат, що нас супроводжувала, чорна, мов вугілля, але вихована, наче провінціалка з доброї французької родини, сказала мені:
— Моя бабуся, жриця воду[6], живе з одним старим французом. Він утікач з Кайєнни. Живе він з бабусею вже дванадцять років, звати його Жюль Молотобоєць.
Я враз отверезів.
— Крихітко, негайно вези мене до своєї бабусі.
Вона щось сказала таїтянською говіркою шоферові, і той щомога натиснув на педалі. Коли ми проїздили повз осяйний нічний бар, я сказав:
— Зупинись.
Я забіг до бару й купив пляшку перно, дві пляшки шампанського та дві пляшки місцевого рому.
— Їдьмо!
Ми приїхали на берег моря, до білого кокетливого будиночка під червоною черепицею. Дівчина постукала в двері, з них вийшла висока негритянка із зовсім сивим волоссям. Вона була в нічній сорочці, що сягала їй до щиколоток. Жінка й дівчина заговорили одна до одної місцевою говіркою. Потім жінка сказала мені:
— Заходьте, пане, наш дім до ваших послуг.
Дуже чисту кімнату, повну кліток з птахами й акваріумів, до якої я зайшов, освітлювала карбідна лампа.
— Ви хочете побачити Жюло? Зачекайте, він зараз прийде. Жюло, Жюло! Тут один чоловік хоче тебе бачити.
До кімнати ввійшов босий літній чоловік у піжамі в голубу смужку, що нагадала мені про одяг каторжан.
— Моя негритяночко, хто ж то прийшов до мене о такій пізній порі? Метелик! Ні, не може бути! — Він обійняв мене й сказав — Негритяночко, піднеси ближче лампу, хай я подивлюся на фізіономію мого друзяки. Еге ж, так і є, голубе! Це ти! Ти дорогий для мене гість. Хижка, ті невеликі гроші, що їх я маю, онучка моєї дружини — все належатиме тобі. Ти тільки скажи.
Ми випили перно, шампанського й рому. Жюло час від часу затягував пісню.
— Ми все ж таки обвели їх круг пальця, чи не так, друзяко? Було в мене чимало пригод. Я пройшов через Колумбію, Панаму, Коста-Ріку, Ямайку і ось уже багато років живу тут. Я щасливий з негритяночкою, найкращою жінкою, яку тільки може зустріти чоловік. Коли ти від'їздиш? Ти тут надовго?
— Ні, на тиждень.
— Що тебе привело сюди?
— Приїхав укласти угоду на ігри безпосередньо з президентом казино.
— Друже, мені хотілося б, аби ти залишився до кінця своїх днів біля мене в цьому глухому краю вуглярів, але якщо ти вступив у контакт з президентом, то остерігайся його, він нацькує на тебе вбивць, коли твій бізнес запрацює.
— Дякую за пораду.
— Моя негритяночка приготує для тебе бал воду, але не «як для туриста». А справжній, як для мого друга.
Колись при нагоді я розповім про цей славетний бал воду «не для туристів».
… Отже, Жюло втік, а Дега, Фернандес та я й далі вичікуємо. Час від часу я поглядаю на віконні грати. Це справжні залізничні рейки, з ними нічого не вдієш. Лишаються двері. Але їх удень і вночі стережуть троє наглядачів. Після втечі Жюло охорону посилили. Пости тепер перевіряють частіше, лікар уже
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метелик», після закриття браузера.