Туве Маріка Янссон - Країна Мумі-тролів. Книга друга

— То правда… — згодився Тато. — Якби я знав, коли у тебе день народження. Твій тато вічно десь губив свій календар…

— Але ж існують ще іменини, — благальним голосом заскімлив Чмих.

— Гаразд, хай буде по-твоєму. На свої іменини одержиш таємничий подарунок, — пообіцяв Мумі-тато. — А тепер помовчте, я читатиму далі…

Розділ шостий,

у якому я засновую колонію, переживаю особисту кризу і викликаю привида на Острові Жахів.

Мені надовго запам’ятається той ранок, коли Фредріксонові надійшла термінова телеграма. Починався він спокійно та мирно. Ми сиділи в рубці «Мурської Сиринади» і пили каву.

— Я також хочу кави, — попросив Гризлик, видмухуючи бульки у своїй склянці з молоком.

— Ти ще маленький, — приязно зауважив Фредріксон. — До того ж, за півгодини тебе відішлють до мами поштовим судном.

— Справді, — незворушно відгукнувся Гризлик, і далі видмухуючи бульбашки в молоці.

— А я залишуся у вас! — вигукнула Доня Мюмлі. — Аж доки стану зовсім дорослою. Послухай, Фредріксоне, чи не міг би ти винайти щось таке, від чого мюмлі ставали би жа-а-ахливо великими?

— Нам і маленької вистачає вище вух, — буркнув я.

— Мама теж так каже, — погодилася Доня. — А знаєте, що я прийшла на світ у мушлі і, коли мама знайшла мене у своєму акваріумі, була не більшою за водяну блоху?

— Ти знову вигадуєш! — розсердився я. — Я чудово знаю, як діти з’являються на світ — з маминого животика. Лежать там до своєї появи, як зернята у яблуку! Навіщо нам мюмлі на борту? Вони приносять нещастя!

— Дурниці! — безтурботно відповіла Доня і відпила кави з горнятка.

Ми прив’язали до Гриз ликового хвоста аркуш з адресою і розцілували його рийку. Треба віддати малюкові належне — він нікому з нас не відгриз носа!

— Вітай від нас маму! — напучував малого Фредрік— сон. — І нічого не погризи на поштовому судні!

— Постараюся! — пообіцяв щасливий Гризлик.

Потім вони обоє з Мюмлею подалися в дорогу, Доня пообіцяла допильнувати, щоб Гризлик щасливо дістався на борт поштового судна.

Фредріксон розгорнув на столі рубки карту світу. Саме тієї миті хтось постукав у двері і сповістив громовим голосом:

— Телеграма! Термінова телеграма Фредріксонові!

За дверима стояв великий гемуль з Королівської гвардії Володаря. Фредріксон, зберігаючи самовладання, одягнув на голову капітанського кашкета і з поважною міною прочитав телеграму. Там було таке:

«Нам стало відомо фредріксон винахідник покликанням крапка просимо віддати свій талант службу володареві знак оклику відповідь терміново крапка».

— Перепрошую, але цей король шкутильгає в право— писі, — зауважив Верть, який навчився читати написи на своїй бляшанці (коли та мала ще, звісно, блакитну етикетку).

— У термінових телеграмах зазвичай пропускаються прийменники, — пояснив Фредріксон. — Бракує часу на них. А загалом дуже промовиста телеграма!

Він досяг з-поза барометра щітку до волосся і заходився так енергійно вичісувати свої вуха, аж клоччя шерсті летіли на всі боки.

— Можна мені порозставляти прийменники у тій твоїй телеграмі? — запитав Верть.

Та Фредріксон його не чув. Він щось пробурмотів собі під ніс і перейшов до чищення штанів.

— Фредріксоне, — озвався я стиха. — Якщо ти почнеш служити своїми винаходами Володареві, ми нікуди більше не помандруємо… Так?

Фредріксон якось невизначено відмахнувся.

— А винаходження займає багато часу… Так? — не вступався я.

Коли Фредріксон не відповів і цього разу, я закричав у розпачі:

— Як можна стати шукачем пригод, сидячи на одному місці! Ти ж хотів стати шукачем пригод, хіба ні?

І раптом я не повірив своїм вухам:

— Ні. Я хотів стати винахідником. Я мрію побудувати летючий річковий корабель.

— А зі мною що буде? — геть спантеличився я.

— Можеш разом з рештою заснувати тут колонію, приязно усміхнувся Фредріксон і зник.

Того ж пообіддя Фредріксон перебрався до Парку Несподіванок, і «Мурську Сиринаду» прихопив із собою. На березі зосталася в самотині тільки рубка. Королівська гвардія Володаря перетягнула наш корабель до поля розваг, оточила його надзвичайною секретністю та вісьмома новими мурами, які з величезною втіхою побудували піддані.

До винахідницького майданчика було доставлено безліч тачок з інструментами, тонни шестерень та кілометри сталевих пружин. Фредріксон пообіцяв Володареві придумувати по вівторках та четвергах страшилки для його Парку Несподіванок в обмін на дозвіл решту часу присвячувати винаходові летючого корабля. Про все це я довідався лише згодом. А тоді відчував себе просто зрадженим. Мені у душу знову закрався сумнів щодо чеснот Володаря, і я втратив здатність захоплюватися королями. До того ж, я не знав, що означало чудернацьке слово «колонія». Зрештою подався шукати розради до хатинки Мюмлі.

— Привіт! — радо зустріла мене Доня Мюмлі, яка саме мила під водяною помпою своїх численних братчиків та сестричок. — У тебе такий вигляд, наче ти наївся кислючої журавлини!

— Я вже більше не шукач пригод, а засновник колонії, — відказав я понуро.

— Он як! А що це таке? — запитала Доня Мюмлі.

— Не знаю, — пробубонів я. — Напевно, щось жахливо безглузде. Ліпше податися у світи з гатіфнатами, покинути всіх і стати самотнім, як вітер пустелі або морський орел…

— Я піду з тобою! — не вагаючись ні хвилини, вирішила Мюмля і покинула помпувати воду.

— Але ж ти не Фредріксон, — сказав я таким тоном, що будь-хто збагнув би його значення, тільки не Мюмля.

— Звичайно! — зраділа Доня. — Мамо! Де ти? Ну куди вона знову поділася!

— Я тут, — озвалася Мюмля-мама, визираючи з-під листочка. — Скількох ти вже помила?

— Половину, — повідомила Доня. — Решта залишаться немитими, бо ось цей мумі-троль попросив мене супроводжувати його у мандрівці навколо світу — будемо самотні, як вітер в пустелі або синиця у небі…

— Ні, ні і ще раз ні! — запротестував я стривожено, і мою тривогу можна зрозуміти. — Я зовсім не це мав на увазі!

— Ага, не як синиця, а як орел… — поправила себе Доня Мюмлі.

— О, невже! — скрикнула здивовано Мюмля-мама. — То ти не обідатимеш з нами?

— Ах, мамо, коли побачиш мене наступного разу, я буду найбільшою мюмлею світу! Вирушаємо вже?

— Знаєш, обдумавши ситуацію ще раз, я вирішив справу на користь колонії, — мовив я ледь чутно.

— Гаразд, — жваво згодилася з моїм рішенням Мюля. Станемо колоністами! Поглянь, мамо, на справжнього колоніста! Я негайно покидаю домівку!

Любий читачу, задля твого ж власного блага, закликаю тебе не втрачати обачності, маючи справу з мюмлями! їх цікавить геть усе, але вони цілком не здатні зрозуміти, що самі нікого не цікавлять!

Отож, я проти власної волі змушений був заснувати колонію з Донею Мюмлі, Вертем та Потішником. Ми зібралися у покинутій Фредріксоном навігаційній