Габріель Гарсія Маркес - Записник з моїми сумними курвами

своєї нової роботи — зручнішої та краще оплачуваної, аніж пришивання ґудзиків. Хвиля пекучого вогню опалила моє нутро. «Це може бути тільки панель», — мовив я. Роза парирувала не змигнувши оком: «Не будь йолопом, якби це було так, вона перебувала б тут. Де ж іще їй було би ліпше?» Стрімкість її логіки тільки поглибила мій сумнів. «А звідки мені знати, що вона не в тебе?» «В такому разі, — відказала Роза, — тобі й справді краще про це не знати. Хіба ж ні?» Я вкотре її зненавидів. Випробовуючи мене на міцність, вона пообіцяла розшукати дівчину. «Але особливих надій не плекай, бо телефон сусідки, куди я їй дзвонила, відрізаний, а де вона живе, я не маю ні найменшого уявлення. Але це не смертельно, холєра, я подзвоню тобі за годину».

Година розтяглася на три дні, але Роза знайшла дівчину здоровою та вільною. Я, присоромлений, вернувся і від дванадцятої ночі аж до третіх півнів обціловував її з голови до п’ят — ніби покутував. То було довге вибачення, яке я сам собі пообіцяв повторювати увесь час, ми наче знову починали все спочатку. Кімната була занедбана, бездоглядніть довела до ручки все, що я колись приніс. Роза так усе й залишила і сказала, що будь-яке поліпшення я мушу зробити сам, в рахунок того, що їй заборгував. Однак моє фінансове становище було катастрофічним. Пенсійних грошей вистачало на щораз менше. Ті кілька годящих для продажу речей, які ще лишилися в домі (за винятком священних коштовностей моєї матері), не мали комерційної вартості і ніщо не було достатньо старим, аби називатись антикваріатом. Колись у кращі часи губернатор зробив мені спокусливу пропозицію — огулом купити у мене книжки грецьких, латинських та іспанських класиків для муніципальної бібліотеки, але мені не стало духу їх продати. Пізніше, через політичні зміни та всесвітній декаданс, ніхто в уряді вже не думав ні про мистецтво, ні про письменство. Стомившись шукати якийсь пристойний вихід, я запхав до кишені коштовності, які повернула мені Дельгадіна, і подався віддавати їх в заставу в один з тих злачних провулків, які ведуть до центрального базару. Із виглядом мудреця-роззяви пройшовся кілька разів по тих нетрищах, переповнених убогими корчмами, букіністичними крамницями і ломбардами, але гідність Божественної Флоріни переступила мені шлях — я не посмів. Тоді вирішив гонорово продати їх у найдавнішій та найсоліднішій ювелірній крамниці.

Ювелір, вивчаючи дорогоцінності у свій монокль, поставив мені кілька запитань. Він мав поводження й манери лікаря і наганяв на мене такий самий страх. Я пояснив, що це коштовності, успадковані мною від матері. Кожне моє роз’яснення він потверджував мугиканням і врешті зняв монокля.

— Перепрошую, — мовив, — але то є пляшкове скло.

Побачивши моє здивування, він розтлумачив з легким співчуттям: «Добре хоч те, що золото є золотом, а платина платиною». Я мацнув кишеню, аби пересвідчитися, що маю з собою квитанції про купівлю, і сказав, не дратуючись:

— Але ж вони були придбані у цьому поважному закладі понад сто років тому.

Його це не збентежило. «Інколи буває, — мовив він, — що з фамільних коштовностей з плином часу зникають найдорожчі самоцвіти; їх підміняють родинні неслухи або ж нечисті на руку ювеліри, й лишень тоді, коли їх хочуть продати, виявляється підробка. Але одну секундочку, коли ваша ласка», — додав він і зник разом з коштовностями за дверима в глибині крамниці. За якусь хвильку повернувся і, нічого не пояснюючи, зробив мені знак сідати, а сам знову взявся до своєї роботи.

Я роззирнувся по крамниці. Кілька разів я приходив сюди разом з матір’ю, і в моїй пам’яті спливла фраза, яку вона раз у раз повторювала: Тільки не кажи татові. Зненацька до голови мені впала думка, від якої мене аж підкинуло: а що, коли це Роза Кабаркас і Дельгадіна, змовившись, продали справжні самоцвіти, а мені повернули коштовності з фальшивими каменями?

Я терзався у сумнівах, коли секретарка попросила мене йти за нею і через ті ж двері в глибині крамниці відпровадила до маленького кабінету, де всю стіну займав стелаж з товстезними гросбухами. З-за столу підвівся велетенський гевал і потис мені руку, тикаючи з захватом давнього друга. «Ми разом училися у школі», — мовив він замість привітання. Мені не склало труду його впізнати — це був найкращий у школі футболіст і чемпіон наших перших борделів. У якийсь момент я згубив його з поля зору; либонь, я видався йому таким ветхим, що він переплутав мене з кимось зі своїх друзів дитинства.

У нього на столі лежала розкрита пухла тека з архіву із записами про коштовності моєї матері. Точний звіт з датами і подробицями про те, як вона особисто підмінила самоцвіти, що належали двом поколінням прекрасних і шляхетних Каргамантос, і продала їх у цій же крамниці. Це трапилось тоді, коли батько нинішнього власника стояв за прилавком цієї крамниці, а ми з ним ходили до школи. Проте сам він поквапився мене заспокоїти: такі маневри були звиклою річчю помежи шляхетних родин в лиху годину — аби задовольнити доконечну потребу в грошах, не жертвуючи при цьому гідністю. Попри сувору дійсність я волів їх зберегти — як згадку про іншу Флоріну де Діос, якої я ніколи не знав.

На початку липня відчув я справжнє наближення смерті. Серце моє збилося з ритму, повсюди зачав я бачити і відчувати непомильні передвістя кінця. Найвиразніше явилося мені на одному з концертів у філармонії. Кондиціонер був зламаний, й вершки та цвіт творчої інтелігенції упрівали в заповненій ущерть залі, але чари музики творили небесну атмосферу. Вкінці, коли звучало Allegretto poco mosso, мене потрясло приголомшливе одкровення, що я слухаю останній концерт, яким одарувала мене доля перед смертю. Я не відчув ні болю, ні страху, тільки спустошення від того, що мені таки вдалося його пережити.

Коли, обливаючися потом, я зрештою зумів протовпитися через юрбу, що обіймалася та фотографувалася, то неждано-негадано наштовхнувся на Хімену Ортіс, що поважно сиділа, мов столітня богиня, в інвалідному візку. Одна її присутність була для мене гейби покарою за смертний гріх. Вона мала на собі шовкову туніку барви слонової кістки, таку ж гладеньку і лискучу, як її шкіра, разок натуральних перлів, що тричі обвинув її шию, із перламутрового волосся, підстриженого по моді двадцятих років, на щоку опускалось перо з чаїного крила, а величезні бурштинові очі були відтінені темними кругами попід ними. Усе в ній перечило пересудам, що вона геть чисто рішилася глузду через безнадійну втрату пам’яті. Я безпорадно закам’янів