Стіг Ларсон - Чоловіки, що ненавидять жінок

Еріка залишилась у Мікаеля Блумквіста на всі вихідні. Ліжко вони покидали в основному лише для того, щоб сходити до вбиральні і приготувати попоїсти, але займалися вони там не тільки коханням; вони годинами лежали «валетом», обговорюючи майбутнє, зважуючи наслідки, свої можливості і шанси. У понеділок, коли розвиднилось і настав переддень Святвечора, Еріка поцілувала його на прощання — до наступного разу — і пішла додому до чоловіка.

Мікаель почав день з миття посуду і прибирання квартири, а потім пішов у редакцію, щоб звільнити свій кабінет. Він не збирався серйозно поривати з журналом, але йому врешті вдалося переконати Еріку в тому, що важливо на якийсь час про людське око відокремити Мікаеля Блумквіста від «Міленіуму». А поки він мав намір працювати в своїй квартирі на Беллмансґатан.

Окрім нього, в редакції нікого не було. Офіс уже зачинили на Різдво, і всі співробітники розбіглися у своїх справах. Він відбирав папери і книжки, складаючи їх в коробку, щоб узяти з собою, і тут задзвонив телефон.

— Можу я поговорити з Мікаелем Блумквістом? — з надією запитав незнайомий голос на іншому кінці дроту.

— Це я.

— Вибачте, що турбую напередодні свята. Мене звуть Дірк Фруде.

Мікаель автоматично записав ім’я співрозмовника і час дзвінка.

— Я адвокат і представляю клієнта, який дуже хотів би з вами поговорити.

— Ну, то попросіть клієнта мені зателефонувати.

— Я маю на увазі, що він хотів би зустрітися з вами особисто.

— Гаразд, давайте домовимося про час, і направляйте його до мене в офіс. Тільки покваптеся; я саме звільняю своє робоче місце.

— Мій клієнт дуже хотів би, щоб ви завітали до нього. Він живе в Хедестаді — туди їхати потягом усього три години.

Мікаель припинив перебирати папери. ЗМІ мають здатність приваблювати найбільших безумців, які телефонують з різними безглуздими порадами. У редакціях всього світу лунають дзвінки від фахівців з НЛО, графологів, сайєнтологів, параноїків та всіляких змовників-теоретиків.

Якось Мікаель слухав в Освітньому центрі лекцію письменника Карла Альвара Нільссона, присвячену річниці вбивства прем’єр-міністра Улофа Пальме. Лекція мала серйозний характер, і серед публіки були Леннарт Будстрем[29] та інші давні друзі Пальме. Проте там були присутні і бозна-скільки сищиків-аматорів. Серед них була жінка років сорока, яка, тільки-но перейшли до неодмінних запитань і відповідей, схопила мікрофон і відразу стишила голос до ледь чутного шепоту. Це само по собі вже віщувало цікаве продовження, і ніхто особливо не здивувався, коли жінка почала із заяви: «Я знаю, хто вбив Улофа Пальме». Зі сцени трохи іронічно припустили, що, коли жінка має таку надзвичайно важливу інформацію, було б досить цікаво, якби вона поділилася своїми відомостями з комісією, що розслідує вбивство Пальме. Жінка поспішно прошепотіла ледве чутно: «Я не можу — це дуже небезпечно!»

Мікаель подумав, чи Дірк Фруде бува не один з натхненних правдошукачів, що прагнуть розкрити секретну божевільню, де служба держбезпеки проводить досліди з контролю над мозком.

— Я по домівках не ходжу, — коротко відповів він.

— У такому разі я сподіваюся вмовити вас зробити виняток. Моєму клієнтові за вісімдесят, і поїздка до Стокгольма для нього надто втомлива. Якщо ви наполягатимете, ми, зрозуміло, зможемо це якось організувати, але, правду кажучи, було б дуже бажано, щоб ви зробили таку ласку.

— Хто ваш клієнт?

— Людина, про яку, я підозрюю, вам доводилося чути по роботі. Хенрік Ванґер.

Мікаель вражено відкинувся на спинку крісла. Звісно, він чув про Хенріка Ванґера — промисловця і колишнього генерального директора концерну «Ванґер», назва якого колись була синонімом тартаків, лісу, шахт, сталі, металургії і текстилю, виробництва та експорту. Свого часу Хенрік Ванґер був справді великою людиною з репутацією порядного старомодного патріарха, не підвладного ніяким новим віянням. Він був одним із стовпів шведської економіки й одним з кращих представників старої школи; можна було сказати, що разом з Матсом Карлґреном з концерну «Модо» і Хансом Вертеном із старого «Електролюкса» в період панування соціал-демократів він становив хребет промисловості.

Однак за останні двадцять п’ять років концерн «Ванґер» — як і раніше сімейне підприємство — добряче розорили структурні вдосконалення, біржові і банківські кризи, конкуренція з боку Азії, нестабільний експорт та інші халепи, які разом дуже зменшили значення і вагу прізвища Ванґер. Сьогодні підприємством керував Мартін Ванґер — це ім’я асоціювалося у Мікаеля з досить повним пишноволосим чоловіком, що колись раз промелькнув на телеекрані, але уявляв він його собі досить невиразно. Хенрік Ванґер уже либонь років двадцять як зійшов зі сцени, і Мікаель навіть не знав, що той ще живий.

— Навіщо Хенрік Ванґер хоче зі мною зустрітися? — поставив він цілком природне питання.

— Даруйте. Я вже багато років адвокатом у Хенріка Ванґера, але розповідати про те, чого він хоче, він повинен сам. Я вповноважений сказати тільки, що Хенрік Ванґер має намір обговорити з вами можливу роботу.

— Роботу? Я зовсім не збираюся починати працювати на його підприємства. Їм що, потрібен прес-секретар?

— Мова йде про роботу дещо іншого ґатунку. Не знаю, як краще пояснити, але можу сказати лише, що Хенрік Ванґер вельми зацікавлений у тому, щоб зустрітися з вами і проконсультуватися з особистого питання.

— Ви висловлюєтеся надто непевно.

— Прошу мені вибачити. Але чи можу я сподіватися все-таки вмовити вас зробити візит у Хедестад? Звичайно, ми компенсуємо вартість поїздки і заплатимо належний гонорар.

— Ви зателефонували трохи невчасно. У мене зараз купа справ, і… гадаю, ви бачили статті про мене в останні дні.

— Справа Веннерстрьома? — Дірк Фруде на іншому кінці дроту раптом видав короткий смішок. — Так, дещо цікавеньке там було. Але, правду кажучи, саме галас навколо процесу і звернув на вас увагу Хенріка Ванґера.

— Он як? І коли Хенрік Ванґер хоче, щоб я його відвідав? — поцікавився Мікаель.

— Якнайшвидше. Завтра Святвечір, і це навряд чи вам підійде. А як щодо другого дня Різдва? Або між Різдвом і Новим роком?

— Тобто терміново. Шкодую, та якщо ви до пуття нічого не можете сказати мені про мету візиту, то…

— О, будь ласка, я запевняю вас, що запрошення має найсерйозніший характер. Хенрік Ванґер хоче проконсультуватися саме з вами, і ні з ким іншим. Якщо ви зацікавитеся, він збирається запропонувати вам завдання. Я лише посередник. Пояснювати, про що йдеться, повинен він сам.

— Давно я не вів таких безглуздих розмов. Дайте мені подумати. Як я можу з вами зв’язатися?

Поклавши слухавку, Мікаель сидів і далі, роздивляючись мотлох на столі. Він ніяк не міг зрозуміти, навіщо знадобився Хенріку Ванґеру. Насправді Мікаелю не дуже хотілося їхати в